Вы здесь

Зовнішньополітичний образ України та чинники його формування в друкованих англомовних ЗМІ в умовах трансформації суспільства

Автор: 
Бойко Оксана Владиславівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2002
Артикул:
0402U000574
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
МІФИ І РЕАЛІЇ консолідованого політичного образу України у провідних друкованих
ЗМІ
Великої Британії та США
2.1. Трансформаційні процеси в українському суспільстві як головний чинник
формування образу нашої держави у зарубіжних мас медіа
Щоб визначити, наскільки відповідає дійсності висвітлення зарубіжними ЗМІ
внутрішньої ситуації в Україні, необхідно коротко охарактеризувати саму
ситуацію та процеси, що відбуваються в державі. Не претендуючи на об’єктивність
власної оцінки, автор більшою мірою спирався на оцінки таких відомих
українських вчених, як В.Горбатенко, І.Курас, М.Михальченко, Ф.Рудич та ін.
Сьогодні Україна, як і всі країни пострадянського простору, переживає
перехідний період від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою до
демократичної правової держави, а в майбутньому – до громадянського
суспільства. Цей період, на думку українських політологів, триватиме
десять-п’ятнадцять років. Ф.Рудич вважає, що він проходить поетапно. На першому
етапі відбувається фундаментальна зміна усталених політичних та економічних
структур. На другому – розвиток і зміцнення демократичних процесів, зміцнення
економічних інститутів, стабілізація виробництва. І, нарешті, третій етап
принесе з собою політичну консолідацію суспільства як невід’ємну умову
економічного зростання [121] [78) Див. [121] Рудич Ф. Много ли власти нужно
власти? – С.33-40. ]).
Україна завершила початковий етап перехідного періоду (проголошення
незалежності та набуття атрибутів державності) і перейшла до етапу розвитку
демократичних процесів, політичного і економічного облаштування. У ході
тривалого конституційного процесу прийнято Основний Закон країни. Це сприяло
появі низки оптимістичних публікацій у англомовній пресі того часу щодо
перспектив України.
Але, розпочавши зведення будівлі української державності, державотворці
орієнтувалися на створення демократії за найвищими цивілізаційними зразками. То
було скоріше емоційне прагнення, підсвідома реакція на довгі роки тоталітарних
обмежень та утисків, ніж чіткі програми дій чи чітке бачення шляхів, якими
треба йти. Тоді, на початку незалежності, превалювали і, хоч як це
парадоксально, співіснували два діаметрально протилежні підходи до орієнтирів,
цілей та перспектив державотворення і суспільного поступу. З одного боку, було
постійне озирання назад, в історію або недавнє минуле, де все здавалося таким
звичним, надійним та усталеним порівняно з тим невідомим і незвіданим, що
чекало за крутим поворотом буття. Багато кому просто не вірилося, що це минуле
відійшло вже назавжди і остаточно. Тому і йшли вперед з повернутою назад
головою. З іншого боку – і це стосувалося перш за все значної частини
українських інтелектуалів, політикуму – мали місце сподівання на міфічні
багатства (згадаймо “золото Полуботка”), революційне нетерпіння і забігання
вперед, прагнення досягти всього і одразу, не рахуючись ні з чим і перескакуючи
через обов'язкові і неминучі, як це виявилося вже незабаром, еволюційні щаблі.
Багато в чому це йшло від безоглядного прагнення копіювати зарубіжний досвід,
хоча об'єктивно він не підходив до наших тодішніх умов. Численні зарубіжні
радники, що прибували в нашу країну, разом з їх українськими прихильниками
намагалися пересадити на український ґрунт західні зразки демократії без
врахування "політичного сезону", місця і часу. А історичні традиції
транслювалися на сучасність без урахування змін, що відбулися у глибинних
структурах буття та свідомості. Успіх обох видів експериментів був мінімальним,
оскільки обмежувався об’єктивною і абсолютною несумісністю західних і
древньослов’янських традицій з новою модернізаційною парадигмою відносно
України. Такі експерименти вели до появи нового напруження в суспільстві, що
детально висвітлювалося у зарубіжних ЗМІ, посилюючи критичне ставлення до
українських властей, підкреслюючи їх неспроможність забезпечити ефективний
розвиток країни.
Нездійснені надії та сподівання породили у значної частини людей настрої
розчарування та апатії. Багато хто почав пов'язувати погіршення умов життя зі
здобуттям Україною незалежності і державності.
Окрім того, впродовж десятиліть у багатьох людей сформувалися безініціативність
і соціальна безпорадність, подвійна мораль, звичка покладатися на
патерналістську опіку держави і водночас не довіряти їй, постійно її
обдурювати. З того ж джерела народ і його політична еліта винесли деформацію
або й атрофію історичної пам'яті, ірраціональну віру у всесилля "вождів",
очікування на прихід "месії", який візьме на себе тягар усіх проблем і миттєво
їх вирішить. Політична система українського суспільства, що певною мірою
повторила радянську (дві структури, що обираються, – Президент (в СРСР – ЦК
Компартії) і Верховна Рада, беручи участь у формуванні виконавчої влади,
реально за її діяльність не відповідають), створює специфічну ситуацію: уряд в
будь-який момент може бути відправлений у відставку в залежності від політичної
кон’юнктури, а зміна верхівки Кабінету Міністрів не змінює ситуації,
чиновництво зберігає традиції імітації корисної діяльності і перетворює своїх
керівників у невід’ємну частку системи. Ця проблема ґрунтовно досліджується у
роботі М.Михальченка "Українське суспільство: трансформація, модернізація чи
лімітроф Європи?". На його думку, існуючий до цього часу в Україні політичний
режим є компілятивно-системним. Такому режиму не під силу забезпечити ні
ефективне функціонування державної влади, ні вирішення завдань суспільної
модернізації [91] [79) Див. [91] Михальченко Н. Ук