Вы здесь

Історична проза Юрія Мушкетика

Автор: 
Горбач Наталія Вікторівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2002
Артикул:
0402U000731
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2.
ІСТОРИЧНА ІСТИНА І ХУДОЖНЯ РЕАЛІЗАЦІЯ

Українська історична проза другої половини ХХ століття є досить складним і багатоаспектним явищем сучасної української літератури. За цей період історична проза мала кілька "пікових сплесків".
Так, наприкінці 60-х - на початку 70-х років з'явилися твори, що, переймаючи інколи на себе не властиві для красного письменства завдання, компенсували брак наукової історіографії.
Підвищенням інтересу до історичної тематики позначені її "сплески" 1982 та 1988 років, коли відзначалися 1500-ліття Києва і 1000-літній ювілей Хрещення Київської Русі.
Наприкінці 80-х років автори історичних творів були достатньо зрілими, щоб відчувати "по-перше, зрослий духовний рівень вихованого ними ж самими читача і, по-друге, спроможність тогочасної суспільної свідомості, яка давно вже вийшла з-під контролю офіційної догматики" [83, 260].
Здобуття Україною незалежності покликало до життя низку якісно нових творів, в яких порушено ряд питань, що роблять історичну проблематику актуальною, причетною до тих життєвих проблем, які доводиться вирішувати сьогодні. Минуле у цих творах існує невідривно від переживання і сприйняття його сучасником, воно допомагає зрозуміти, наскільки значним є вплив історії на почуття, свідомість людини наших днів.
Літературознавці вже наголошували: "Симптоматично, що автори, чий інтерес до вітчизняної історії не виникав і згасав залежно од коливань моди, а з кожним роком поглиблювався, доволі успішно подолали бар'єр, що існує між письмом, зануреним у давнину і нею просякнутим, і такою організацією цього письма, коли художня думка безперервно вібрує од проблемних струсів сучасності" [83, 260] .
Автори історичних романів оновили принцип філософсько-поглибленого пізнання й інтерпретації минувшини, критерії історіографічного і художнього народознавства, бачення етапів загальноукраїнського поступу, людини історичної, збагатили параметри художнього мислення, набутки поетики.
У високомистецьких творах історична істина не існує окремо від істини художньої. Наукове розуміння історії допомагає письменнику "в досконалих мистецьких формах відтворити її, тобто сприяє глибшому виявленню правди художньої" [197, 44].
Оволодіння історичною істиною - справа дуже непроста. І не тільки через труднощі збирання самого матеріалу, фактів, а через те, що історична істина, документальні свідчення нерідко мають суперечливий, дезорієнтуючий характер, кажуть не всю правду, ідеологічно дозують чи й перекручують її.
Оволодіння історичною істиною неминуче передбачає критичне ставлення до документальних свідчень. Однак здобуття цієї істини - тільки перший етап у роботі автора історичного роману чи повісті.
Із розсипу фактів потрібно відібрати найголовніші, розібратися в них, пов'язати їх, осмислити. Від таланту, досвіду, інтуїції та догадки, історичного чуття, літературної майстерності письменника залежить інтерпретація явищ, подій, постатей.
Перетворення історичної правди в художню невіддільне від художнього домислу, вимислу, у тлумаченні яких, у користуванні ними спостерігаємо великий різнобій. Зіставивши і проаналізувавши їх, приєднуємося до висновку, що "обидва поняття - і художній вимисел, і художній домисел - невіддільні від придумування, уявлювання, фантазування, але міра цього в кожному з двох випадків неоднакова" [139, 39].
Художній вимисел є фактично повним, "майже стовідсотковим" придумуванням історичного, визначального в творі чи оточуванням історичної постаті, людьми, яких ніколи не було, поданням картин, епізодів, яким немає документальних підтверджень.
Художній домисел являє собою дофантазування, допридумування, додавання до історичної істини деталей, штрихів - тобто менш істотного, хоч і не малозначного, як і все у високомистецькому творі.
Особливості трансформації історичної істини, правди в істину, правду художню, співвідношення двох складників - факту і домислу чи вимислу проаналізуємо далі в історичній прозі Ю.Мушкетика.
Сьогодні Ю.Мушкетик є автором майже 30 творів, 10 з яких - повісті та романи на історичну тематику. Це "Семен Палій" (1954), "Гайдамаки" (1957), "Смерть Сократа" (1971), "Суд над Сенекою" (1978), "Жовтий цвіт кульбаби" (1985), "Яса" (1987), "Гетьманський скарб" (1993), "На брата брат" (1996), "Погоня" (1997), "Прийдімо, вклонімося..." (1997). Ці твори займають вагоме місце не лише у творчому доробку письменника, а й серед сучасної української прози зазначених жанрів.

2.1 Особливості трансформації історичної правди у творах про козаччину
Красномовним є той факт, що письменницький дебют Ю. Мушкетика був пов'язаний саме з історичним твором - повістю "Семен Палій"(1954). До цього було кілька оповідань, нарисів у періодичних виданнях, але повість стала тим твором, який змусив критику заговорити про молодого автора. Початок його творчого шляху був майже тріумфальним, оскільки критика на появу повісті відгукнулася зливою схвальних рецензій, статей.
Така одностайність в оцінці твору була спричинена не лише творчим потенціалом початківця, не останню роль зіграло і те, що твір з'явився у трьохсоту річницю святкування возз'єднання України з Росією. Говорячи про це, не применшуємо художніх здобутків твору, але незаперечним є той факт, що на хвилі офіційної концепції історії в літературу входили нерідко антиісторичні твори, підігнані під панівну ідеологічну схему возз'єднання двох братніх народів.
У полоні цих уявлень опинився і Ю.Мушкетик, оскільки "... за умов панування в суспільстві однієї єдиної ідеології, усталених схем догматичного мислення годі було чекати від молодого автора, сина свого часу, вихованця столичного університету і аспіранта університету, де обсяг знань історії суворо регламентувався, принципово нової концепції зображуваних подій" [181, 131].
Тож, і історичний факт, і художній домисел постають у повісті уже пропущеними крізь призму вульгарно-соціологічної концепції історії, що була обов'