Вы здесь

"Поетика повістей Миколи Хвильового"

Автор: 
Цюп\'як Ірина Костянтинівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2002
Артикул:
0402U001194
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
МОТИВ АБСУРДУ ТА ІСНУВАННЯ ЛЮДИНИ В НЬОМУ
В ПОВІСТЯХ М.ХВИЛЬОВОГО

Двадцяті роки ХХ століття явили світові надзвичайно складний, суперечливий, розмаїтий художній процес, в якому співіснували імпресіонізм, футуризм, експресіонізм, неокласицизм та інші "ізми", більшість з яких мала своїм філософським підґрунтям одвічні екзистенціальні мотиви: невпевненість людини в майбутньому, післяреволюційному житті, розкол - роздвоєння психіки, трагічну суперечність з абсурдним світом, прагнення до внутрішньої цілісності та віднайдення гармонії з Всесвітом і самим собою. Письменники М.Хвильовий, Г.Косинка, В.Підмогильний, А.Головко, Ю.Яновський та ін., використовуючи досвід своїх попередників, таких, як М.Коцюбинський, В.Стефаник та європейських письменників, намагались виразити глибинний внутрішній світ особистості, її буття на зламі доби і свідомості.
У повістях М.Хвильового "Санаторійна зона", "Сентиментальна історія", "Іван Іванович", "Мати", "Вальдшнепи" зображено дійсність безпосередньо через об'єктивне вираження подій сучасної доби і опосередковано - через художнє бачення світу. У них на першому плані виміри людського духу "звичайної, маленької людини", рефлексуючої, самотньої особистості на тлі постреволюційної дійсності, з її ідеалізацією, захопленням, "аж до божевілля", ілюзіями "загірної комуни" та гнівний сарказм у викритті міщанства. При цьому переважаючим є мотив екзистенційної туги за втраченими ілюзіями революційного минулого. Автор зображує абсурдний світ і конструює тип нової "громадської людини".

2.1. Концепція людини в повістях М.Хвильового. Її антитетичність абсурдному середовищу

Українська література впродовж століть створювала своєрідний, лише їй притаманний художній ідеал, у якому яскраво і виразно сфокусувалися самобутні риси соціонаціонального типу особистості: висока моральність, пасіонарність, почуття гумору, рішучість. "Така природна самодостатність, унікальне геоположення тощо і, відповідно, "повна історія" оборонно-визвольних війн породили в нашому народі, а може вже й заклали в його "інтелектуально-психологічну генетику" цілий комплекс визначальних рис (працелюбність, щедрість, незалежність, стійкість, іноді фантастична й навіть образлива терплячість, винахідливість, жорстокість у відповідь на жорстоке ставлення загарбників, унікальна волелюбність, що декому навіть видається свовільністю й анархізмом, і ряд інших" [87, 7]. Такі риси виявились в образах, створених давньою українською літературою, усною народною творчістю, Т.Шевченком, І.Франком, І.Нечуєм-Левицьким, П.Мирним, Л.Українкою. На початку ХХ ст. в українській літературі виділяються загальносуспільні критерії осмислення особистості та її громадської ролі. В умовах тотальної регламентації форма індивідуального самовизначення суспільного життя набула яскравого соціального забарвлення. Свідченням цього є і творчість Миколи Хвильового, в якій одвічні філософські і естетичні проблеми (індивідуум і суспільство, мистецтво і дійсність, особистість у замкненому середовищі, національне "Я") є концептуальними, осмислюються на найвищому художньому рівні, втілюючись в образи та форми художнього тексту. Утверджуючи свій ідеал героя - нової української "громадської людини" - М.Хвильовий виявляє дисгармонійність буття, відчуття трагізму дійсності.
Саме ці філософські аспекти відзначив культуролог Ю.Шерех, аналізуючи памфлети Миколи Хвильового, підкреслюючи, що письменник ототожнив Європу з духом Фауста [88, 34]. Аксіоматично образ Фауста є органічним для західної культури, де він постає як уособлення вічного пошуку життєвої енергії людського духу. У своєрідній інтерпретації М.Хвильового він є одним із духовних символів, які втілюють трагізм невпокореного духу, постійне невдоволення досягнутим і віру в те, що є прекрасна мить, прекрасні далі...
Генетично образ Фауста походить з німецької народної творчості ХVI ст., що пізніше ввійшов у книжну літературу. Доктор Іоганн Фауст - історична особа, він блукав містами протестантської Німеччини в бурхливу епоху Реформації та селянських війн. Можливо, Фауст саме тому й близький М.Хвильовому, що він ненавидів феодальну затхлість і рабську покірність темного села, проти якої боровся весь час. У філософському становленні М.Хвильового переплелися і віталізм А.Бергсона і "романтичний вітаїзм" самого М.Хвильового, волюнтаристичні тенденції Ф.Ніцше, А.Шопенгауера, О.Шпенглера, соціальний матеріалізм К.Маркса та ідеї національної самосвідомості Д.Донцова, В.Винниченка, генетичне коріння Г.Сковороди, а крім цього ще й екзистенціальне переживання буття в абсурдному світі.
Смисл образу Фауста М.Хвильового має свої соціопсихологічні підтексти. Фауст з'являється, щоб звільнити від пут догми, сліпої покірності, пригніченості. У такому ракурсі українська література завжди шукала дух Фауста, який би виріс на рідному ґрунті. На початку ХХ століття до образу чорнокнижника з Вюртембергу звертались М.Матіїв-Мельник ("Notturno"), П.Тичина ("Ходить Фауст..."), Г.Косинка ("Фауст"), Г.Дуброва ("Так"). Попередниками М.Хвильового в осмисленні духу Фауста можна вважати О.Кобилянську та Лесю Українку, М.Коцюбинського та І.Франка, які були виховані фаустівською культурою. О.Забужко, аналізуючи внесок І.Франка у світову культуру, зазначає, що письменник був вихований "німецьким філософським культом індивідуально-вольового начала" [89, 63]. Таке начало характеризується виокремленістю, осібністю, не злитістю з масою, рисами особистості неординарної, духовно сильної і незалежної.
На противагу західноєвропейській ментальності, шпенглеровому "фаустівству" (якому був властивий відтінок песимізму, бо історія для О.Шпенглера проявлялась тільки біологічно, час перемагав простір, а культура, як і поява людини на цій землі, була випадковим явищем [90, 672]), українські письменники утверджували ідеал особистості трагічної, героя-борця, а не пасивної млявої індивідуальності в трагічних абсурдних обставинах ("Мойсей" І.Франка, "Одержима", "Оргія" Лесі Українки).