Вы здесь

Концепція людини в українській літературі 20-х років ХХ ст. (на матеріалі прози Г.Михайличенка, М. Хвильового, М.Івченка, В.Підмогильного)

Автор: 
Романенко Олена Віталіївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2002
Артикул:
0402U001473
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ II. Еволюція художньої концепції людини в українській
прозі 20-х рр.: 60
2.1. Ідейно-естетичні особливості образу
людини у "Блакитному романі"
Гната Михайличенка 60
2.2. Герой М. Хвильового як вітаїстична особистість 69
2.3. Лірико-філософський тип характеру
у прозі М. Івченка 94
2.4. Особливості епічного характеру в романах
"Робітні сили" М. Івченка та "Місто"
В. Підмогильного 117
ВИСНОВКИ 143
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 159
ВСТУП

Естетичний феномен українського відродження початку ХХ ст. пов'язаний із становленням у суспільстві, а зрештою, й у літературі нового культурно-художнього типу характеру людини. Буремні події революції, Першої світової війни, громадянської війни лише поглибили загальну гуманістичну кризу в суспільстві. Цінність емоційного буття особи, моральних орієнтирів, духовних потреб нівелювалася суспільними потрясіннями початку епохи. Деструктивні процеси зачепили й основи суспільного ладу, й етичні установки індивідуумів. Світ втрачав структурну цілісність, а отже, власну цінність, яка обумовлює насамперед глибинні процеси внутрішнього буття особи, що ґрунтуються на тісному взаємозв'язку індивідуальних морально-етичних принципів та суспільних домінант.
Духовна ситуація 20-х рр. ХХ ст. обумовлена прагненням виробити нову модель культури, в якій би духовним аспектам належало чільне місце. Водночас це час трагедій і розчарувань, зменшення віри в раціональне, можливості людського розуму докорінно змінити природу особистості й суспільний устрій. Ці дві тенденції об'єдналися у новій естетичній концепції людини доби суспільних та морально-етичних зрушень, що відображає кардинальну зміну філософсько-етичної свідомості сучасника, його суспільного буття і художнього мислення, появу нових форм і структур не тільки суспільного, а й мистецького життя.
Українська проза у різноманітних художніх формах осмислює складні філософські та антропологічні проблеми: феномен людини, її відносини із навколишнім світом, етичні аспекти буття, зміни у світогляді, життєсприйнятті особи, вплив підсвідомих імпульсів на поведінку індивідуума тощо.
Відірваність людини від буття загалом, роздвоєння характеру світосприйняття особи обумовлюють пошук синтетичної єдності людини і всесвіту в літературі першої половини ХХ віку. Руйнування сакральних закономірностей, універсальних законів буття, що відзначають відносини у системі "людина-світ", порушило передусім світоглядні основи існування особи, пошуків митців тощо. Це призвело до переосмислення взаємозв'язків об'єктивної реальності й суб'єктивного світовідчуття у художньому слові.
Найвиразніше це виявилося у прозі - різновиді літератури, що відтворює суперечності між зовнішньою дійсністю і внутрішнім буттям особи, узгодження яких покликане відновити цілісність гармонійного життя героя. Епос змальовує єдність людини і світу, і як зазначав М. Римар, "епічна свідомість розробляє ці цінності буття в різних аспектах, виявляє їх універсальність, субстанційність, їх людський зміст, виявляє їх у світі, здавалося б, зруйнованих зв'язків і втраченої єдності [196, 61]". Власне епосі, в якому осягається закон цілісності дійсності і який водночас ґрунтується на конфлікті героя й об'єктивної реальності, можливе формування нового художнього простору. Епічне мислення одним із перших відобразило суперечності "я" особистості, пов'язані із проблемою деперсоналізації індивідуума і пошуку нових можливостей самоідентифікації, віднаходження нових зв'язків людини зі світом.
Суб'єктивна свідомість індивіда переакцентовує прозу першої половини ХХ століття з питань історико-соціальних на етико-філософські, причому останні стосуються насамперед антропологічних проблем. Суб'єктивність як основа епічного мислення визначає структурну побудову твору, який відтворює фрагментарність світу, нашаровує різні рівні, категорії, визначення, переосмислюючи традиції художнього письма XIX віку, взагалі прагне вловити усі сторони змальовуваного.
Відстороненість від об'єктивної реальності й моделювання нової - суб'єктивної - здійснюється шляхом переоцінки концепції людини XIX ст. Тому культурно-філософське підґрунтя літератури початку ХХ віку - це проблема ідентифікації та самоідентифікації у межах великої кількості різноманітних реальностей - історичних, соціальних, естетичних, культурних тощо. Своєрідність літературної рефлесії індивідуальності пов'язана з естетизацією тексту, в якому нашаровувалися найрізноманітніші смисли культури, виражені у текстах, що відтворювали таємничий простір внутрішнього світу особи.
Провідною ж тенденцією художнього мислення епохи Розстріляного Відродження стає естетична переоцінка простору художнього буття особи в тексті. Водночас нова суб'єктивна реальність творів літератури була тісно пов'язана із модерним світорозумінням початку доби. Подолання прірви, що лежить між "я" і об'єктивною реальністю,- це пошук таких способів моделювання художньої дійсності, які б сприяли створенню смислової значущості життя, пошук художніх засобів вираження внутрішнього світу індивідуума. Мистецтво прагнуло оформити внутрісутнісні суперечності індивідуального буття людини.
Трагічне світовідчуття людини доби Розстріляного Відродження, пов'язане із неможливістю контролювати відносини "індивідуум - всесвіт", обумовлене відчуттям розгубленості, самотності особи, відірваної від універсальних законів буття. Ця тенденція найбільше вплинула на формування творчого кредо митців 20-х рр. ХХ ст. Водночас особливості художніх методів письменників того періоду так чи інакше позначились на комунікативних способах оформлення "індивідуальної реальності" літератури.
Попри розмаїття стилів і напрямів в українській прозі 20-х рр., спільним для красного письменства є прагнення змалювати "ідеал громадської людини" [228, 465], чий неспокійний дух відкриє безмежні перспективи нової цивілізації. Творча настанова М. Хвильового перегукується із мистецьким кредо М. Івченка: "Мистецтвом мусимо займити дух людності, аби