Вы здесь

Метафізичні інтенції української повісті 20-х років ХХ століття

Автор: 
Терещенко Василь Миколайович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2002
Артикул:
3402U003099
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
"НОВА РЕЛІГІЙНІСТЬ" У СЕМІОСФЕРІ 20-Х РОКІВ.
"ПОВІСТЬ ПРО САНАТОРІЙНУ ЗОНУ" М. ХВИЛЬОВОГО

Про творчість однієї з найтрагічніших постатей українського культурного процесу 20-х років ХХ-го століття М.Хвильового на сьогодні існує значний корпус літературознавчих студій. Спадщина письменника розглядалася в найрізноманітніших аспектах: поетики, стилістики, соціальності й ментальності тощо, тому зайвим є ще раз перераховувати імена дослідників та їхні позиції. На разі можемо згадати працю З.Голубєвої "Двадцяті роки ХХ-го століття" [35], де поданий глибокий огляд та аналіз концептуальних підходів до творчості цього митця.
Проте слід зазначити, що в проведеному дослідницею узагальненому описі літературознавчих праць проблема "нової релігійності" або ж релігійної забарвленості мислення та творів М.Хвильового майже не звучить. Цей факт не дивний, оскільки постать Хвильового як людини та письменника під таким кутом майже не розглядалася. Найвірогіднішим поясненням цього може бути як антирелігійний пафос самого часу після революції, так і герметичний характер світогляду митця, про який влучно висловилася Г.Хоменко: "Хвильового не характеризує консеквентна релігійність - йому притаманна жахлива боротьба віри в долю, боже провидіння та розуму, спроби раціоналістично, відповідно з природними законами пояснити себе і як вільна, здатна на вибір людина, організувати свої вчинки" [185, 176].
Оригінальним є погляд на творчість М.Хвильового Н.Михайловської. Вона пише: "Божою любов'ю до буття, людей просякнута вся творчість М.Хвильового. Саме національна ментальність, що проявилась у безмежній любові, дає можливість зрозуміти сутність його особи, спадщини. Надзвичайна любов у палкому серці виявилася сильнішою за жах і трагізм доби. Це не випадковість, бо Святе Письмо - безперечна істина - стверджує, що любов більша за все, бо наш світ створено з великої любові Божої" [120, 162]. У цілому можна погодитися з винесенням дослідницею феномена любові або, за словами самого письменника, "закоханості" в життя та людину в центр розуміння його особистості. Однак викликає заперечення співставлення цієї любові з її релігійним християнським типом, оскільки до такого загостреного любовного почуття до світу та людини М.Хвильовий прийшов не через релігію, а через її відсутність. Його шлях до любові проліг через заперечення Божественної любові (згадати хоча б імагіональну версію вбивства Богоматері у новелі "Я(Романтика)"), хоча врешті він повернувся майже до неї, реалізувавши в новій якості у вигляді одного з компонентів "новорелігійного" комплексу.
Перш, ніж буде зроблена спроба окреслити загальні положення "нової релігійності", яка стала реакцією людини початку ХХ століття на епоху криз багатьох релігій, а говорячи про Україну, то передусім християнства, повернемося ще раз до загальних проблем філософування та світовідчуття пореволюційної доби. Оскільки прихід М.Хвильового до нової релігійної свідомості відбувався хоч і в руслі виключно українського явища - митця змушеного бути пророком, нову якість місії якого у ХХ столітті визначила якраз глибочезна світоглядна криза, проте основу цього процесу слід вбачати в загальній епістемологічній кризі Європи.
Подавши у вступі та першому розділі деякі міркування щодо історичних та соціально-психологічних факторів, які спричинили виняткове зацікавлення письменниками 20-х років філософською проблематикою (внаслідок чого відбувся також і прорив у літературно-естетичній галузі), все ж варто ще раз підкреслити суттєву різницю між типами філософування, культивованих європейськими й українськими митцями. Для письменників Європи осмислення "вічних" питань було проблемою суто естетичного характеру, своєрідним парафразом позиції "мистецтво для мистецтва" - "філософування задля філософії" чи, навпаки, "філософія для філософування" (хоча, зрозуміло, також незаперечною залишається їх зануреність у тогочасну дійсність). Письменник у Радянській державі, як відомо, залишався традиційно специфічною персоною (про яку пізніше буде влучно сказано: "Поэт в России больше, чем поэт...").
Дійсно, бути митцем у державі, де йому належить роль й історика, і політика, і філософа, - архіскладна місія. В Україні вона ускладнювалася ще й деякими іншими складовими, наприклад, моментом національної заангажованості тощо. Про це говорить, наприклад, О.Забужко, аналізуючи феномен Шевченка: "...за умов "хвороби бездержавности" українська література змушена була виконувати низку суспільних функцій, для "нормальної" модерної літератури загалом неіманентних і факультативних" [66, 11]. Відразу уточнимо це спостереження: вони таки не нівелювалися остаточно в літературі ХХ століття, а набули характеру імплікованої присутності. Далі дослідниця звертає увагу на те, що "в творчості Шевченка... маємо до діла з чимось "більшим, ніж поет", за самою своєю природою" [66, 11]. Природа українського митця в своїх витоках та функціональності мислиться дослідницею як явище, споріднене з функцією пророків у релігійній традиції. Екстраполюючи таку позицію стосовно Шевченка на окремі постаті літературного процесу 20-30-х років, маємо зазначити, що письменники, беручи на себе відповідальність за свій народ, культуру, перетворювалися на "пророків у своїй державі". Подібна аналогія - не метафора, а, мабуть, наймісткіше означення реального статусу деяких митців у пожовтневій Україні. (З цього приводу винятково цікавим документом є "Щоденник" А.Любченка, де, на нашу думку, прикметною антитезою проступає розуміння письменника себе в пророчому статусі та звичайна людяність).
Прикладів митців-проводирів в українській історії можна навести достатню кількість, і наслідки їх "месіанства", часто невтішні, добре відомі. У даному разі нас не цікавить історіософський аспект цієї проблеми. Суттєвим залишається факт збереження митцем центральної позиції у сфері української культури й у 20-х роках. Унаслідок усе глибшого процесу секуляризації культури і суспільства сектором реальної влади українс