Вы здесь

Суспільно-географічні аспекти зовнішніх зв'язків України та Німеччини

Автор: 
Хільчевська Ірина Геннадіївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2003
Артикул:
3403U000306
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2. ОЦІНКА СУЧАСНОГО СТАНУ РОЗВИТКУ ДВОСТОРОННІХ ВІДНОСИН УКРАЇНА -
НІМЕЧЧИНА
2.1. Ретроспективний аналіз двосторонніх відносин
Упродовж століть Україна становила серйозний інтерес для Німеччини, незалежно
від соціально-політичного ладу в останній. Це обумовлювалось багатьма
причинами: географічним положенням як України, так і Німеччини, колосальним
ресурсним потенціалом України, технологічним потенціалом Німеччини,
геополітичними міркуваннями.
Ретроспективний аналіз двосторонніх відносин дозволяє виділити в ньому чотири
етапи розвитку цих відносин.
Для першого етапу характерними є епізодичні і нерегулярні зв’язки між країнами.
Так, вважається, що перші контакти між Києвом і ставкою німецького імператора
Отто І встановила княгиня Ольга у 959р., яка попросила через своїх послів
направити в Київську Русь місіонерів та купців. На якийсь час з огляду на
велику на той час географічну віддаленість та нестабільну внутріполітичну
ситуацію, ці зв’язки були перервані. Більш активно ці зв’язки почали
розвиватись з початку XVIII ст., коли Петро І розпочав політику глибоких
економічних реформ, які передбачали встановлення тісних контактів з країнами
Заходу, серед яких особлива роль відводилась Німеччині. Ще одним важливим
етапом в історії зближення двох держав був “революційний” наказ Катерини ІІ від
1763р., за яким призначалось розселення німецьких колоністів на необжитому
півдні Російської імперії – в степах України. Звільнені від військової служби
та податків на 50 років, німці зуміли швидко змінити вигляд півдня України,
який був на той час напівпустельним. В освоєнні південних територій є велика
заслуга фаворита Катерини графа Григорія Потьомкіна. Десятки тисяч завербованих
ним з Німеччини німців заселили землі між Бугом, Дніпром та Нижнім Доном,
заснувавши при цьому 3,5 тис. сіл та десятки міст. І сьогодні, в умовах
перебудови економіки України, особлива роль відводиться відбудові німецьких
поселень на півдні України, що є одним з пунктів програми розвитку
взаємовигідного українсько-німецького співробітництва [72].
Якісно новий імпульс економічній взаємодії двох країн був даний процесом
індустріалізації в Росії після скасування кріпосного права у 1861 р., який
вимагав різкого збільшення імпорту засобів виробництва з країн заходу для
молодої індустрії. Бурхливий процес розширення та поглиблення економічних
зв’язків між країнами продовжувався до початку першої світової війни. Він
виражався не лише у зростанні взаємного товарообороту, але й в переплетенні
капіталу. Щоправда, цей процес був майже одностороннім – із Німеччини в
Російську імперію [186].
Таким чином маємо всі підстави вважати, що українсько-німецькі відносини
нараховують щонайменше тисячу років.
Другий етап розвитку відносин починається з початку ХХ ст. Протягом цього часу
українсько-німецькі відносини не лише перетинались, а мали цілком визначені
геополітичні орієнтири до співпраці та взаємодії. Найбільш успішними такі
орієнтації були на початку 20ст. та уже в кінці 20ст. вони мали історичне
підґрунтя, бо такі німецькі політики і вчені, як Еріх Ляссота, Отто Бісмарк,
Іоанн Готфрід Герде, Зігмунд Герберштайн та інші із симпатіями ставилися до
українського народу. У свою чергу в Україні такі політичні діячі і вчені, як
Василь Капніст, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Павло Скоропадський, Євген
Петрушевич та інші з повагою і надією ставилися до німецького народу.
Особливу увагу слід звернути на той період, коли внаслідок розвалу Російської
імперії на політичній карті світу з’явилася Українська Народна Республіка. В
цей час українське питання стає складовою частиною європейської геополітики.
Все уважніше до нього починають ставитися і в Німеччині, в міністерстві
зовнішніх відносин Кайзера навіть було створено “український відділ”. Але до
1914р. відносини німецької світової політики до української справи обмежувалися
науковим вивченням. Переконливий огляд й аналіз українсько-німецьких відносин
дав перший Президент УНР Михайло Грушевський у своїй відомій праці “На порозі
нової України” (лютий-березень 1918р.). У главі “Наша західна орієнтація” автор
доводить, що український народ “являється народом західної культури по всьому
складу своєї культури й свого духу...” і підтверджує цю тезу, зокрема,
посиланнями на те, що в міру ослаблення чорноморських зносин “з Балканськими
краями, Візантією, Малою Азією в 12-13ст. зносини з німецькими землями набирали
все більшого значення”. Відстоюючи свій суверенітет, українські лідери на
початку 1918р. звернулися за допомогою до кайзерівської Німеччини. Лишаючи
осторонь весь комплекс проблем, пов’язаних з цією темою, слід звернути увагу на
стан дипломатичних відносин між Україною і Німеччиною, які набули особливого
розмаху після приходу до влади Гетьмана Скоропадського [147].
У той час німецькі газети приділяли Україні велику увагу. Практично у кожному
номері можна було знайти інформацію про ті чи інші події, пов’язані з нею.
Німецькі інвестиції становили значну частку їх загального обсягу в економіку
країни. Спрямовані вони були переважно у гірничовидобувну промисловість сходу
України [78]. Паралельно із надходженням інвестицій з Німеччини відбувався
процес німецької економічної імміграції [53]. Іммігранти заселяли південні
райони України, утворюючи при цьому національні колонії німецькомовного
населення, географія яких збереглася до сьогодення [68, 70, 189].
На такому політичному і економічному тлі у вересні 1918р. відбувся візит
Гетьмана України Павла Скоропадського до Берліна на запрошення Кайзера
Вільгельма ІІ. Слід зазначити, що важливу роль у п