Вы здесь

Літературна творчість Мусія Кононенка: проблематика і поетика

Автор: 
Онищенко Тетяна Валеріївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2003
Артикул:
0403U000373
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ІДЕЙНО-ТЕМАТИЧНИЙ КОМПЛЕКС І ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ЕПІЧНОЇ ТВОРЧОСТІ
МУСІЯ КОНОНЕНКА
2.1. Світоглядна парадигма белетристики письменника
Епічна творчість Мусія Кононенка й до сьогодні залишається поза увагою
дослідників, незважаючи на те, що основна частина її не може бути вилучена з
літературного процесу без втрати ним не лише повноти, а й адекватності. Час
формування Мусія Кононенка як прозаїка припав на початок 90-х років ХІХ
століття. Він позначений сплеском творчої активності молодого покоління
письменників, серед яких Іван Франко виділяв “як талановитого белетриста” Мусія
Кононенка [175, с.86].
В історії розвитку української літератури це досить складний період,
детермінований широкими соціально-економічними і внутрішньо літературними
чинниками. Швидкий економічний розвиток і політична стагнація самодержавства,
прискорене світоглядне формування української інтелігенції, національної й
навіть самостійницької, впливають на розвиток української культури, літератури
зокрема. “Ніколи ще література, – наголошував Іван Франко, – не була в такім
живім та тіснім зв’язку з суспільним розвоєм, з провідними суспільними
змаганнями, з кипучою класовою боротьбою, як в нашім віці, ніколи вона не була
таким правдивим, свідомим та живим виразом інтересів смаку, поглядів і почувань
спільності, не була таким сильним двигачем поступу і розвою, як в нашім
віці”[154, с. 217].
У мистецтві класичний традиційний реалістичний напрям наприкінці 90-х років ХІХ
ст. вже не задовільняв вимог суспільства. Зазнавали нових якісних змін і
зображально-виражальні засоби літературного письма. Українська
суспільно-естетична думка збагачувалася новими ідеями, породженими своєрідністю
національного життя, починалась європеїзація української культури. “Фактично
вся українська література початку ХХ століття розв’язувала питання
культуротворчі й переходила до моделювання нової модерної реальності” [29,
с.46]. Ввійшла вона в світогляд і художнє оперативне поле репрезентантів
традиціоналізму й неонародництва, уподобання яких поділяв і Мусій Кононенко. В
цей період “українські народовці-націонали, держались прогресивного,
поступового напрямку і бажали на свій національний ґрунт пересаджувати усі
найновіші добутки європейської культури й просвіти; вони не знижували себе до
народу, а потягувались підвищити народ до свого становища в просвітніх,
правових і економічних умовинах” [110, с. 167]. Тобто для традиціоналістів була
показовою орієнтація на здобуття ширшого простору культурного розвою,
національного самоусвідомлення. Ці думки поділяв Мусій Кононенко. Ставлення
письменника до народу не зводилося до однотонного співчуття чи розчарування.
Воно скристалізувалось як складне сполучення болю за нього і моральної сили,
але найбільш – як усвідомлення важливості в цьому зв’язку національної
незалежності і реалізації загальнолюдського поступу. Звідси походить актуальне
в розумінні Мусія Кононенка-народника завдання літератури: будити народну
думку, вчити народні маси усвідомлювати свої економічні політичні і національні
інтереси і публіцистично пояснювати та боронити їх [48, с.117].
Народ уявлявся йому не темною забитою селянською масою, яка підпорядковується
іншим, більш освіченим категоріям суспільства, це рушійна сила суспільства.
Вона здатна при наявності цілеспрямованої освіти утворювати нове суспільство,
близьке по духу до цивілізованого. Думки Мусія Кононенка у цьому сенсі
перегукуються з актуальною ідеєю просвіти, сповідуваною його сучасниками. Вести
народ угору, “піднімати його до себе, а не вертатись до нього назад”, –
закликав І. Франко; “народ треба вчити скрізь, на кожному кроці, треба
виховувати його”, – був переконаний Мусій Кононенко [72, с.55]. Світоглядно
сформована його парадигма продовжувала імператив “старогромадівців”: “Наші та
прадіди боронили свою волю, своє право на існування шаблею та рушницею, ми ж
повинні боронити культурою (...), освітою (...) . Єдиний засіб до боротьби за
поліпшення своєї долі, – це освіта” [105, с.333]. Історична перспектива
показала небезпеку недооцінки таких “малих справ”.
Світоглядні переконання Мусія Кононенка мають витоки з ідей
реалістів-народників, зокрема з програми надніпрянця Б. Грінченка, який
акцентував виняткову важливість наукових знань для народу, засуджував “слугів
темноти” (самодержавства) за те, що “вони цвілими забобонними формулами
силкуються затуманювати людський розум, щоб він не бачив правди навіть там, де
вона сама стає йому перед очима, - і все на те, щоб цією облудою просвіти
затримати, припинити справжню просвіту і вдержати серед людей у старій силі
ідеали рабства і панування, експлуатації і безправності...” [15, с.111—112].
Близькою М. Кононенку була націотворча настанова І.Франка про такі вектори
народолюбної праці: “Нині ми розуміємо, що перша і головна основа розвою
народного, освідомлювання і розбуджування мас – праця над їх просвічуванням у
кожнім напрямі, отже, не тільки господарськім і історично-національнім, але
попереду усього політичнім та суспільнім. Зробити з тих мас політичну силу (а
темні маси такою силою не можуть бути) – ось що головна мета...” [150, с.101].
Письменник доводив, що для безправних етносів освіта є першочерговим завданням,
що у поворотні історичні моменти може навіть перевищити всі інші. Раціоналізм
Мусія Кононенка, як наприклад і Олександра Кониського, народжував
філософсько-утопічну певність, що несправедливі суспільні порядки можуть бути
безкровно змінені силою розуму. Обидва еволюціоністи і прогресисти покладали
надії не на революцію, а