Вы здесь

Творчість Майка Йогансена в контексті українського авангарду 20-30-х років.

Автор: 
ЦИМБАЛ Ярина Володимирівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2003
Артикул:
0403U000579
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
жанрові трансформації і деформації у прозі М.Йогансена
М.Йогансену-прозаїку пощастило набагато менше. Хоча його перші книжки були
відзначені кількома рецензіями, це пов’язано швидше з тим, що кількість
прозових видань у середині 20-х років була просто смішною порівняно з поетичною
продукцією і критики уважно стежили за кожною збірочкою оповідань, не кажучи
вже про повісті чи романи. Не останню роль відіграло й те, що сюжетна проза
доти була абсолютно чужою для української літератури. Тому на збірку
М.Йогансена “Сімнадцять хвилин” (1925) відгукнулися А.Лебідь у часопису “Життя
й революція” та Ф.Якубовський у газеті “Пролетарська правда”. Обидва рецензенти
дійшли подібних висновків: “Американська кінофільма з заплутаним сюжетом,
коротеньке оповідання з несподіваною розв’язкою в дусі О.Генрі або навіть иноді
“страшне” оповідання в дусі другого Едгара По – це школа Мих. Йогансена”
[282; 5]. Збірку критика оцінили невисоко, як, зрештою, і сам автор.
Такої ж думки були про серію “Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та инших”
(1925) К.Довгань [див.: 64; 112-113] і той самий Ф.Якубовський [281; 6]. Вони
визнавали необхідність у літературі подібного ґатунку і неабиякий талант
автора, але закидали йому залежність від буржуазного пригодницького роману,
який може негативно впливати на радянського читача (тут фігурували звинувачення
в еротизмі й вульгарності [64; 112]).
Книжки “Луб’яне решето” та “Солоні зайці” (обидві – 1929) пройшли повз увагу
критиків. Зате “Подорож людини під кепом (Єврейські колонії)”, видана того ж
таки року, здобула одразу дві, причому протилежні за характером, рецензії.
С.Радугін у журналі “Культробітник” як позитиви книжки відзначає “жваву
літературну форму”, “іронічні зауваження”, підкреслену авторську присутність у
тексті, “що можуть показатися зайвими, насправді є приналежністю обраної
автором форми і своїм трохи ліричним характером не тільки не заважають, а,
навпаки, допомагають утворити певний ефект, певне вражіння” [234; 47]. На жаль,
рецензент не сказав, яке ж враження справляє така форма, але порадив книжку
широким “колам робітничих читачів”.
Натомість рецензент журналу “Молодняк” Гр.Г. (Григорій Гельфандбейн) узявся
проаналізувати “Подорож людини під кепом” з погляду нарисового жанру й,
зрозуміло, виявив безліч формальних “вибриків” і хибних авторських положень.
Книжка вразила його “своєю поверховістю, легковажністю і відсутністю фактичного
матеріялу”. Порахувавши всі розказані автором по ходу дії анекдоти,
“неперекональні сентенції” і “дешеві дотепи”, Гр.Г. дійшов висновку: “Все єсть
у Йогансена, але тільки не побут єврейських колоній Криворіжжя і Херсонщини”
[56; 144], а отже, книжка не може претендувати на визначення нарису.
Наступного 1930 року вийшов окремою книжкою opus magnum Майка Йогансена –
“Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести
у Слобожанську Швайцарію”. Критика його відверто проігнорувала: єдина рецензія
П.Мельника в журналі “Життя й революція” була досить скромною. Майстерність
автора не можна було не визнати, але чи була його праця позитивною, тобто
актуальною, корисною. П.Мельник відзначає формальні моменти: умовність,
нереальність персонажів, учуднення, перестановка пейзажного тла і фабульної
схеми, віднаходить і “соціяльно-побутові явища”. Але все це його радше не
задовольняє, бо не відповідає поклику епохи. Тому вимушене визнання: “Йогансен
часом уміє примусити читача прочитати книжку до кінця. Він уміє збудувати
оповідання, щоб воно було читабельне. Цього він досягає переважно міцною
фабулою, пересипаючи твір оригінальними сентенціями, екскурсами й образами” –
на початку рецензії змінюється надією на те, що “автор усвідомить хиби свого
твору, щоб творити актуальні речі, адекватні до завдань сьогоднішнього дня, на
конкретному матеріялі, з чітким клясовим спрямованням” [183; 206-207].
Прохолодне ставлення критики могло спричинити й те, що протягом 1928-1929 років
книжка друкувалася в альманасі “Літературний ярмарок” як дві окремі повісті –
основна частина про доктора Леонардо й Альчесту під тією ж назвою та окремо
пролог під назвою “Неймовірні авантури дона Хозе Перейра в Херсонськім степу”.
На них у рецензіях на чергові числа альманаху відгукнулися С.Антонюк [10],
В.Василенко [34], М.Доленго [65], Б.Коваленко [120], Л.Старинкевич [254].
Розлогі обурливі пасажі перших двох зводяться до такого: “не література, а
кваліфікована літературщина; не естетика, а естетство; майже самодостатня
вигадка, словесне плетиво, парадокс для парадоксу, а все разом – для
безпредметної розваги, усмішки й насолоди безтурботних “любителей словесности”
[34; 38]. С.Антонюк, щоправда, бачить у творі “елементи клясової боротьби”, але
свідчать вони про те, що письменник старався “і вашим, і нашим” [10; 182].
Б.Коваленко, підтримуючи тон попередніх рецензій і звинувачуючи М.Йогансена у
міщанстві, висловив кілька справедливих зауважень: “сюжетні деталі увязано
иноді просто майстерно, об’єднано всю цю екзотику й єдиним психологічним
мотивом (устремлінням до жіночого тіла й відстрочуванням “розв’язки”)”
[120; 2]. Твір він визначає як “порожньо-сюжетні й до неможливости
“европейські” “плетення словес” М.Йогансена”.
Розважливішим критиком був М.Доленго, котрий писав: “Твір Йогансена являє собою
цікаву композицію з літературницьких мотивів та літературних ремінісценцій і
належить до певного типу літератури читача” [65; 119]. Він указував на
романтичність (фантазія, уява затуляють авторові дійсність), декоративність
(дія відбувається у Слобожанській Швайцарії) твору, навіть “деякий соціяльний
зміст” (“протиставлення