Вы здесь

Образна символіка у творах Т.Осьмачки.

Автор: 
ЧЕРНЮК Сніжана Леонідівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2003
Артикул:
0403U000580
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ ХУДОЖНЬОГО МИСЛЕННЯ
ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ
Протягом останніх століть в українському мистецько-інтелектуальному житті
відбувається все детальніше й чіткіше усвідомлення соціальної, а переважно й
соціально-політичної заангажованості української (як свідчить «Антологія
світової літературно-критичної думки ХХ ст.» за редакцією М.Зубрицької, і
слов’янської загалом) літератури. Думка вже не вперше рухається по колу:
спочатку така заангажованість є бажаною метою, далі перетворюється на процес
великою мірою інерційний, а зрештою на обтяжливий і нищівний для митця й
мистецтва в цілому. Зрозуміло, що ця проблема хоча й не вичерпується зовнішнім
впливом, але безпосередньо пов’язана зі своєрідністю націєтворчих і
державотворчих історичних чинників. Десятиліття тоталітаризму, коли митці з їх
загостреним естетизованим світовідчуванням і відповідальністю підлягали
багатократному нищенню - як представники нації, як громадяни, як особистості й,
зрештою, як фізичні особи - внесли свої трагічні поправки, що потребують
додаткового осмислення й вивчення не однією з наук.
«Загалом уся літературна продукція 1920-х вимагає специфічного читання.
Політичний тиск породжував особисту цензуру. Страх репресій, особливо з
початком арештів, убивав навіть надію на щирість вислову», - пише Соломія
Павличко. Спираючись на дослідження Юрія Луцького, вона підкреслює, що
необхідно брати до уваги подвійність дискурсу цьогочасної літератури й уміти
«розрізняти справжні думки письменників і обов’язкову риторику» [206; 174].
З такою думкою пов’язаний соціально-політичний аспект семантики Осьмаччиних
символів. Тодось Осьмачка, увійшовши в свідоме громадянське життя й літературу
в роки ще не затертої суспільно-політичної активності України, беззаперечно,
відчув і специфіку існування в тоталітарній державі. Пізніше у спогадах про
«Ланку» він описуватиме ситуацію підступного терору, переслідувань і зрад, за
якої доводилося творити, й оцінюватиме відверто: «І ми, пробуваючи студентами і
знаючи, яку силу має навіть натяк на правдиве становище справи, вибрали для
своїх творів мову натяків, мову символів і мову алегорій, що вже на
сьогоднішній день не може бути зрозуміло, про що ми писали колись...» [179;
104]. Так прозірливо характеризуючи одну з важливих проблем сучасного
літературознавства - взаємостосунки в трикутнику «автор-текст-читач», - Тодось
Осьмачка згадує молодече бажання сказати правду про дійсність. Тільки що
дійсність, відтворювана за допомогою художніх засобів, усе вимикалася з-під
влади автора, а намагання бути гранично правдивим поєднувалося з постійною
зміною - інколи на протилежні [див.: 244; 98, 190] - ідей і поглядів самого
поета.
Оскільки до насильницької «обов’язкової риторики» або «поетичного
обслуговування політики» (Юрій Шерех [295; 189]), Осьмачка свідомо не вдається
ні в радянський період творчості, ні пізніше, то й критика щодо нього не була
однозначною. Твори Осьмачки загалом, особливості творчої манери й сама постать
митця підлягали тенденційній радянській критиці (як антирадянські та застарілі)
[92, 120, 153] й тенденційній критиці Дмитра Донцова [49], неодноразово ставали
предметом ідеологічних дискусій. На початку сорокових років «Студентський
Прапор» і «Наші дні» дискутують про занепадницькі, антиурбаністичні мотиви й
надмірний індивідуалізм у його творах, не стільки звертаючи увагу на
художньо-естетичні вартості, скільки на відповідність так званим вимогам часу,
а фактично - ідеологічним вимогам середовища української еміграції початку
війни. У другій половині п’ятдесятих, після виходу «Ротонди душогубців»,
частина мистецької еміграції обурюється поглядами Тодося Осьмачки на оцінку
діяльності Центральної Ради, Петлюри й Грушевського, висловлену через одного з
персонажів цього твору, й навіть вимагає вилучити з твору відповідні уривки
[див.: 244; 140]. Це вже не вперше Осьмачка викликав незадоволення української
діаспори. У сорокові роки оригінальні літературно-критичні думки Осьмачки,
висловлені в «історичному клеветромані» (за гумористичним визначенням
«Літаврів» [79; 70]) «Мудрець», обурювали митців зневажливим ставленням до
А.Кримського, у «Психічній розрядці» - до Сосюри [див.: 46; 20]. Але найбільше
скандалізував Осьмачка українську еміграційну громадськість дійсно своїми
спірними поглядами на діяльність Центральної Ради й Симона Петлюри,
висловленими в «Ротонді душогубців» устами лікаря Чудєєва. Чудєєв виправдовує
свою національну пасивність і пристосовництво тим, що боротьба втратила сенс,
бо Центральна Рада, Петлюра в найвигідніший момент українських визвольних
змагань піддалися Керенському й «...кинули найкращих і найсвідоміших дітей
нашої Батьківщини у наступ... боронити Росію... Боронити Керенському славу...
Молодих організованих козаків, свідомих, віддали у руки Керенському, а той їх
кинув на винищення, на каліцтво...» [198; 487-488].
Погляди одного з персонажів автоматично стали вважатися поглядами самого
Осьмачки (що, зрештою, цілком ймовірно), авторові настирливо пропонували
вилучити з тексту дратівливі місця, аби не перевантажувати іноземного читача
негативними оцінками українців, як таких, що самі себе уярмили, а з іншого
боку, щоб не порушувати відносно стійку консолідацію українських еміграційних
кіл. Аргументи й суспільне обурення, як завжди, не надто вплинули на Осьмачку,
- у нього була своя точка зору, до того ж, як підтверджує у своєму дослідженні
М.Скорський, аналогічна до поглядів В.Винниченка, О.Субтельного,
Н.Василенко-Полонської [див.: 244; 169-171]. За цією точкою зору