Вы здесь

Національні меншини у політичному житті України.

Автор: 
Луцишин Галина Іванівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2003
Артикул:
0403U000612
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ II. Національні меншини України: їх місце в політичному просторі
2.1. Особливості діяльності національних меншин: демографічний та політичний
вимір
Одним з важливих елементів етнонаціональної структури України є національні
меншини. Демографічна, політична і організаційна сила національних меншин є
різною, адже одні з них утворюють маленькі локальні громади, а інші відіграють
суттєву роль у суспільстві. Найчастіше умови існування окремих етнічних груп
визначають відносини між більшістю суспільства та меншостями. Обидві ці групи
можуть існувати або одна проти одної, тобто у стані заперечення чи ворожості,
або взаємної толерантності і доброзичливості. Також можливі посередні стани,
скажімо, коли вони є не у ворожому стані, але ізольовані, байдужі, заперечують
одна одну, або ж співпрацюють тільки з необхідності. Перехід від однієї фази до
іншої завжди вимагає згоди, а погіршення співіснування може виникнути дуже
швидко, часто під впливом несподіваних подій, які дошкуляють інтересам обох
спільнот. Важливо зауважити, що етнічність відіграє одну із важливих ролей у
становленні політичних інститутів пострадянського простору.
Як показує світовий досвід, досягнути гармонізації міжнаціональних, міжетнічних
відносин можна лише проведенням послідовної демократичної етнонаціональної
політики. Тому становлення суверенної незалежної поліетнічної української
держави, в якій проживає біля 130 національностей, котрі складають 14 мільйонів
чоловік (26% всього населення України) вимагає виваженої державної політики у
справах національних меншин.
Проголосувавши в 1991 році за незалежність України, представники національних
меншин висловили довіру новій державі не лише в питаннях забезпечення
демократичних прав і свобод, але й в питанні забезпечення їм сприятливих умов
для задоволення етнокультурних потреб. І цього не можна ігнорувати в процесі
державотворення, адже в основі такого суспільства має бути політика, яка
збалансовує інтереси українців та представників національних меншин.
Питання про політичний ландшафт етнічних регіонів не вперше виявляється в полі
зору дослідників. Аналізуючи питання національних меншин, політологи в
основному розглядали механізми функціонування етнічного регіону як політичної
спільноти: типи та форми участі національних меншин в політичному процесі
держави, електоральні стратегії етнічних партій, феномен політичної мобілізації
національних меншин тощо. Варто також зауважити, що феномен етнічного регіону
як політичної спільноти в основному розкривається у двох аспектах: об’єднання
представників національних меншин у певні угруповання і їх діяльність на
інституційному рівні; формування політичної культури. Розглядаючи діяльність
національних меншин як певних інституційних структур, варто зауважити, що
практично завжди ці об’єднання існують у системі політичних інститутів держави
в цілому. Практично всі національні рухи етнічних регіонів звертаються до теми
збереження культурної самобутності, і як один з критеріїв, що забезпечує цю
самобутність, збереження рідної мови. Саме мовні проблеми, в міру своєї
доступності для електорату та наявності виробленого критерію їх вирішення, є
стрижневим елементом стратегії національних партій. Підтвердженням тому служить
діяльність валлійського, бретонського, ельзаського та інших національних рухів
Західної Європи. Окрім цього, з темою культурної самобутності пов’язана така
характерна риса політичної культури етнічних регіонів, як політизація
національних культурних заходів. Специфіка організації національного руху в
середовищі малої етнічної групи була проаналізована з історико-соціологічної
точки зору – М.Грохом, а з політологічної – Дж. Макалістером. Базуючись на
методології останнього, ми можемо виділити дві важливі особливості, які
притаманні більшості національних рухів національних меншин. По-перше, це
неминуча еволюція від організації “невиборчої” (певної спільноти чи
громадського об’єднання) до організації електорального типу (політичного руху
чи партії). Найчастіше рухи тієї чи іншої національної меншини мають окремого
союзника -- певну політичну партію, яка представляє інтереси цієї національної
меншини на офіційному рівні. Польський дослідник Єжи Дамарш, характеризуючи
етнополітичну ситуацію в Польщі, вирізняє такі аспекти діяльності національних
меншин:
співучасть національних меншин у функціонуванні влади на рівні самоврядування,
а також урядовому та парламентському рівнях;
контакти із прикордонними зонами по інший бік кордону;
збереження власної традиції та розвиток культурної творчості без цензури;
формування в дусі поєднання суспільних засад щодо різних етнічних груп [135, с.
187].
Упродовж останнього століття територія України опинялась у складі різних
державних утворень – Росії, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Угорщини,
Радянського Союзу. Саме в радянський період етнічна структура України була
особливо деформована, оскільки існувала політика "злиття націй", відбувалось
зросійщення та винищення титульної нації.
Досліджуючи міжнаціональні відносини в Східній Європі, зокрема, взаємини між
українською нацією та її сусідами, професор Василь Лизанчук пише, що
денаціоналізація насильницькими методами – терором, ліквідацією культурних
здобутків, забороною шкіл, друку, врешті – мови, -- була в арсеналі різних
держав, що окупували українські землі: Польщі і Чехословаччини, Угорщини і
Румунії, Кримського Ханства та Туреччини, але найвишуканіше та найрафінованіші
і одночасно найбрутальніші методи застосовувала Росія. Етно- та лінгвоцид з
особливою люттю застосовано до української етнічної території, що призвело до
глибоких демографічних зм