Вы здесь

Ефективність дії норм міжнародного гуманітарного права в їх еволюційному розвитку.

Автор: 
Дяченко Валерій Іванович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2003
Артикул:
0403U001021
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ II
етнонаціональні особливості формування вітчизняної воєнно-теоретичної і
правової думки щодо міжнародного гуманітарного права
Відзначимо, що ставлячи питання забезпечення ефективності норм МГП у будь-якому
національному правовому полі (Пьер Апраксін, Ф. Кальсхофен), або вирішуючи
питання гармонізації міжнародного і національного законодавства (В. Пустогаров,
І.Бліщенко) науковці-дослідники менше уваги приділяють етно-національним
засадам і змісту цього, начебто, “вторинного” правового простору.
Існують окремі посилання на те, що “Європейські країни також, гармонізуючи своє
законодавство у контексті єдиного права континентальної спільноти, зберігають
елементи самобутності своїх правових систем “[224]. Деякі національно-етнічні
моменти у процесі становлення міжнародного гуманітарного права досліджені
правознавцем-міжнародником А.Дмитрієвим [60], філософами права В.Крисаченко та
М.Цюрупою [111; 112; 221].
У вітчизняній літературі по суті питання української воєнно-гуманітарної
спадщини не ставиться. У публікаціях останніх 2-років ми намагались висвітлити
їх у руслі досягнень вітчизняної гуманітарної думки [76], а завданням цього
розділу є її аналіз у контексті підвищення ефективності виконання норм МГП.
Українські дослідники мають рацію, коли звертаються до витоків вітчизняної
міжнародної гуманітарної традиції. Як зазначила Н.Карпачева, Уповноважена
Верховної Ради України з прав людини, у доповіді “Про стан дотримання та
захисту прав і свобод людини в Україні” визначальними віхами у історії захисту
прав людини в Україні стали присяга громадянина Херсонесу, перший кодифікований
акт Київської Русі “Руська правда” Ярослава Мудрого, Конституція Пилипа Орлика
1710 року [98]. У Присязі херсонесців, яка датується початком IV– кінцем III
ст. до н.е., підняті проблеми справедливості і захисту демократичного ладу,
вірності “клятві і обітниці”, мирних взаємин з автохтонними племенами та іншими
народами [112]. “Дійсно національне право, – справедливо вказується у “Малій
енциклопедії етнодержавознавства”, – сягає своїм корінням звичаєвого права
давніх слов’ян, класичних джерел права часів Київської Русі, Великого
князівства Литовського і Речі Посполитої” [124, с.169]. Таким чином, вже перший
погляд на старовинну історію становлення міжнародних аспектів на Україні
показує, що наш народ зробив гідний внесок у становлення прогресивних уявлень
про захист прав людини.
Значення поставленої нами проблеми у другому розділі – дослідження витоків
міжнародно-гуманітарної традиції на України – не обмежується науково-історичним
аспектом, а має безпосереднє відношення до ефективності виконання норм МГП. В
резолюції Міжнародної XXVI Конференції Червоного Хреста і Червоного Півмісяця
щодо виконання гуманітарного права вказувалось, що важливим тут виступають
також знання звичаєвих норм різних етносів з метою визначити, які з них можуть
бути застосовані в універсальній справі регуляції збройного насильства [93].
2. 1. Становлення вітчизняної воєнно-гуманітарної традиції регулювання збройної
боротьби
Перші відомості щодо зародження гуманітарних правил ведення війни на Україні
знайдено у літописах IХ століття, згідно з якими перед нащадками постав широкий
спектр гуманітарних звичаїв ведення збройних змагань українським народом на
стадії становлення цивілізованих форм міжнародних відносин. Боротьба була
звичайною формою життєдіяльності наших предків. Степові племена в перших
століттях нової ери на землях України були слабо пов’язаним союзом споріднених,
часто ворогуючих племен, потреби яких здебільшого задовольняла війна.
З X століття в Україні вже відмічено спроби унормувати ведення війни, захистити
воїнів і мирне населення від проявів необмеженого насильства. Для укладання
миру спершу воюючі сторони зносились через послів, для забезпечення їх
недоторканості брали заручників, а вже на мирному з`їзді підписували мир.
Духовенство підносило значення заприсяжної мирної угоди – святочною присягою і
цілуванням хреста у церкві. Умови угоди записували деколи у особливі грамоти.
Тут, на наш погляд, провідну миротворчу роль відігравав не факт підпису
особливої грамоти як міжнародного юридичного документу, а його святочність і
засвідчена цим християнська миролюбна мораль. Цей статус мирних відносин
відповідав ідеї “Божого присуду”, яка була поширена у всій Європі з XI
століття.
Аналіз звичаїв бойової поведінки українських воїнів епохи Княжої доби дав змогу
виявити наступні особливості:
по-перше, це наявність постійної боротьби в суспільстві (війна взагалі була
явищем повсякденним у давній Україні) з підлим ворогом, який зазвичай не щадив
людей, захоплював в полон численні маси цивільних, не дотримувався мирних угод,
вів себе підступно в бою. Хорватський дослідник Клайк відзначав, що татари
зазвичай при наступі гнали перед собою полонених і вбивали їх, якщо ті сліпо не
йшли в бій [275]. Монголо-татарські воєнні навали на Україну відзначались
крайнім антигуманізмом (у звичайному для нас розумінні є відомості, що Тамерлан
тільки у Середній Азії наказав знищити 150 тисяч бранців). У застосуванні
бойових засобів монголи не знали обмеження, слов`янських жінок запрягали у свої
вози як скотину, засновували ринок рабів, віддавали поневолених дітей у власне
рабовласницьке військо т. ін.
З другого боку, взаємовплив міліарних культур і правил війни монголо-татар і
слов’ян, що ворогують між собою, не міг не привести до появи рис розбійництва,
необмеженої стихії бойової вдачі в українському війську, чим особливо
відзначались запорожці. В Інструкції послам від Запорізького Війська до
Владислава IV 12 червня 1648 року записано: “З воєнної здобичі, коли часом
дяку