Вы здесь

Клініко-патогенетичне обґрунтування комплексного лікування хронічного хелікобактерзалежного гастродуоденіту з включенням озонотерапії

Автор: 
Усинська Ольга Степанівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2003
Артикул:
0403U001044
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
МАТЕРІАЛИ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Загальна характеристика обстежених хворих
Робота виконана на базі кафедри терапії і сімейної медицини факультету
післядипломної освіти Тернопільської державної медичної академії ім. І.Я.
Горбачевського і ґрунтується на обстеженні 120 хворих на хронічний
гастродуоденіт, що перебували на лікуванні в гастроентерологічному відділенні
Тернопільської міської клінічної лікарні № 2 в період з 2000 по 2002 роки.
Розподіл обстежених хворих за статтю і віком ілюструє таблиця 2.1.
Таблиця 2.1.
Розподіл хворих за статтю і віком
Стать
Вік (у роках)
Всього
до 20
21-30
31-40
41-50
51-60
понад 60
абс.
Чоловіки
28
10
54
45
Жінки
37
18
66
55
Вік хворих коливався від 15 до 67 років, але переважну більшість становили
молоді особи – так, 80 % хворих були молодшими 40 р. Середній вік хворих склав
(26,13±1,20) роки. Серед обстежених дещо переважали жінки, проте різниця була
несуттєвою.
Тривалість захворювання становила в середньому (9,11±0,63) років, найбільша
кількість пацієнтів хворіла від 5 до 10 років (рис. 2.1).
Частота загострень становила в середньому (1,99±0,03) протягом року, хоча у 48
хворих захворювання мало безперервний перебіг, без чітко виражених загострень і
ремісій. Слід зазначити, що чіткі загострення частіше відзначались у хворих з
коротким анамнезом захворювання, і, навпаки, при збільшенні його тривалості
воно часто набувало постійного, безперервного перебігу.
Рис. 2.1. Розподіл хворих залежно від тривалості захворювання
Для виявлення можливих факторів, що провокують загострення захворювання, при
зборі анамнезу звертали увагу на режим і характер харчування, шкідливі звички,
психоемоційні перевантаження. У більшості хворих загострення були пов’язані із
порушеннями в дієті (98 чол.) – нерегулярне приймання їжі, зловживання
гострими, гарячими стравами, а також психоемоційними перевантаженнями (66
чол.). 48 хворих курили, в середньому протягом (6,00±1,45) років по 6-10
цигарок в день.
У частини хворих хронічний гастродуоденіт поєднувався з іншими захворюваннями
органів шлунково-кишкового тракту (рис. 2.2).
Рис. 2.2. Супровідні захворювання у хворих на хронічний гастродуоденіт
Серед них переважали дискінезія жовчовивідних шляхів за гіпокінетичним типом
(ДЖШ) (27 хв., 22,50 %), хронічний некалькульозний холецистит (22 хв., 18,33
%), хронічний панкреатит (15 хв., 12,50 %), та залізодефіцитна анемія легкого
ступеня (ЗДА) (20 чол., 16,67 %). Іншими супровідними захворюваннями були
рефлюкс-езофагіт (10 чол., 8,33 %), хронічний гепатит (5 хв., 4,17 %),
хронічний ентероколіт (3 чол., 2,50 %), гіпертонічна хвороба (9 хв., 7,5 %).
При госпіталізації проводили ретельне обстеження усіх хворих з використанням
лабораторних та інструментальних методів – виконували загальний аналіз крові,
загальний аналіз сечі, калу, біохімічний аналіз крові з визначенням рівнів
глюкози, білка, білірубіну, АЛаТ, АСаТ, амілази, електрокардіограму, визначення
рівня кислотоутворення шлунка шляхом вимірювання базальної секреції за
допомогою інтрагастральної рН-метрії, езофагогастродуоденоскопію (ЕГДС) із
взяттям біоптатів для подальшого проведення уреазного тесту, гістологічного та
цитологічного дослідження, визначення показників імунного статусу організму та
процесів перекисного окислення ліпідів, вивчення кількісного та якісного складу
кишкової мікрофлори.
При ЕГДС звертали увагу на стан слизової оболонки шлунка, ДПК (наявність
гіперемії, набряку, ерозій, вираженість судинного малюнка), наявність у
просвіті слизу та жовчі. Для контролю ефективності лікування повторну ЕГДС з
біопсією проводили, згідно з рекомендаціями Російської гастроентерологічної
асоціації [117], через 1 місяць після завершення курсу лікування.
Діагноз встановлювали на підставі скарг, даних анамнезу, об’єктивного
обстеження хворого та результатів ЕГДС і гістологічного дослідження біоптатів
слизової оболонки шлунка і ДПК.
2.2. Спеціальні методи дослідження
Для визначення ефективності різних схем терапії, їх впливу на хелікобактерну
інфекцію та організм в цілому ми використовували сучасні інформативні методики
діагностики хелікобактеріозу, визначали показники імунного статусу, перекисного
окислення ліпідів і системи антиоксидантного захисту.
2.2.1. Діагностика хелікобактеріозу. При виконанні ендоскопії брали 5 біоптатів
слизової оболонки (1 біоптат – з дванадцятипалої кишки, 2 – з антрального
відділу та 2 – з тіла шлунка). Біоптати з антрального використовували для
проведення уреазного тесту, цитологічного і гістологічного дослідження,
біоптати з тіла шлунка і цибулини дванадцятипалої кишки використовували для
цитологічного та гістологічного дослідження.
Для визначення наявності Нр та ступеня обсіювання ним слизової оболонки шлунка
і дванадцятипалої кишки застосовували 3 методи:
1) уреазний тест використовувався для експрес-діагностики хелікобактеріозу. Для
виконання тесту попередньо готували 2 розчини [306]: розчин А, що складався з 4
мл 96є етилового спирту, 4 мл дистильованої води та 2 г сечовини, і розчин Б –
0,5 г хлориду натрію, 0,1 г однозаміщеного фосфату калію, 0,1 г двозаміщеного
фосфату калію, 1 мл 0, 2 % розчину фенолового червоного і 200 мл дистильованої
води. Безпосередньо перед використанням розчини змішували у співвідношенні 1:2,
0,5 мл суміші поміщували у серологічну пробірку, куди занурювали досліджуваний
біоптат. Реєстрували зміну забарвлення середовища з жовтуватого на
яскраво-рожеве через 20 хв, 1, 3 і 24 години. Вона зумовлена підвищенням рН,
спричиненим іонами амонію, які утворюються при взаємодії сечовини з уреазою,
виробленою Нр. Отже, тест вважали позитивним при зміні кол