Вы здесь

Cинергетичний вимір самореалізації особистості в умовах трансформації суспільства

Автор: 
Нестеренко Галина Олегівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2003
Артикул:
3403U001537
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
САМОРЕАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ
В КОНТЕКСТІ СИНЕРГЕТИЧНОЇ ПАРАДИГМИ
Самореалізація особистості як складний і багатогранний соціально-філософський
феномен детально може бути досліджена лише через аналіз всіх її аспектів. Для
отримання надійних результатів необхідно з’ясувати її сутність, описати
різноманітні явища, окреслити зміст і виявити форми, визначити місце процесу
самореалізації в переплетінні процесів самобуття особистості. Все це складає
зміст даного розділу роботи. Проте проблема реалізації особистістю своїх
сутнісних сил має й інший бік – проблему сутності особистості, розв’язання якої
з використанням потенціалу синергетики є, на нашу думку, оптимальним першим
кроком у дослідженні процесу самореалізації особистості.
Сутність і зміст процесу самореалізації особистості
Дослідження проблеми самореалізації особистості неможливе без розуміння
сутності особистості, без чіткого її визначення з розмежуванням категорій
“індивід”, “індивідуальність”, “особа”, “особистість”. Цим складовим проблеми
людини присвячена обширна філософська література, яка часто демонструє
неузгодженість між різними авторами в їх тлумаченні. Ця неузгодженість
посилюється, тим, що людина є предметом міждисциплінарного дослідження і її
характеристики набувають дещо іншого відтінку при розгляді з позицій філософії,
психології, соціології, етики тощо. До того ж, розмежування цих категорій
ускладнилося останніми роками у вітчизняному суспільствознавстві внаслідок
становлення українськомовної термінології.
Причому, якщо в тлумаченні поняття “індивід” як окремого представника роду
людського безвідносно конкретних соціальних особливостей майже всі автори єдині
[278; 347; 349; 350; 352], то категорії “індивідуальність” і “особистість”,
“особа” і “особистість” часто використовуються як синоніми. Хоча вони несуть
цілком різне термінологічне навантаження.
Поняття “індивідуальність” (від лат. “individuum” - неподільне) визначає рівень
розвитку людини, що виражається в неповторній сукупності якостей окремого
індивіда. Іноді це поняття неточно використовується для визначення одиничної
особистості в протилежність нерозрізненній масі людей [353, 163]. Але, на
відміну від терміну “особистість” для позначення суб’єкта суспільних відносин і
діяльності, “індивідуальність” означає специфічний, неповторний спосіб буття
цього суб’єкта. Вона характеризує самобутність людини, а “особистість” – її
самостійність. Індивідуальність – це цілісність різних властивостей людини, а
категорія “особистість” підкреслює свідомо-вольову сутність останньої:
особистість – це людина, яка обрала певну соціальну роль, розв’язує вільно
поставлені даною роллю задачі і несе відповідальність за виконання цієї ролі.
У дослідженнях із проблем розвитку людини одні автори обирають термін “особа”,
інші - “особистість”, частина авторів користуються ними як синонімами. Однак ці
категорії несуть дещо різний зміст не тільки в українській, але й в російській
та латинській мовах.
Так, термін “особа” (лат. “persona”) означає людського індивіда як суб’єкта
свідомої соціальної діяльності (рос. “лицо”, в широкому смислі цього слова)
[150; 347]. Категорія “особистість” (лат. “personalitas”, рос. “личность”)
характеризує людину як суб’єкта суспільних відносин, як носія досить стійкої
системи суспільнозначущих якостей [150, 314]. А отже, за допомогою саме і
тільки цієї категорії можна досліджувати взаємообумовлений розвиток людини і
суспільства. Тому і ми в даній роботі обираємо категорію “особистість” для
соціально-філософського аналізу процесу особистісної самореалізації.
У зв’язку з цим може виникнути запитання, чи ототожнюємо ми сутність людини з
сутністю особистості. Відповідь на нього має два аспекти. По-перше, поняття
людини є найбагатоплановішим і використовується в найширшому спектрі дисциплін,
а тому є конкретним тільки за дуже чітко визначених умов. Термін же
“особистість” вже своїм визначенням конкретизує проблему людини для галузей
суспільствознавства.
По-друге, сутність людини як багаторівневої структури складається з сутностей
ієрархічно розташованих порядків. Спектр і кількість цих сутностей залежить від
ступеню конкретизації ситуації, але щонайменше включає індивідну (як сутність
першого порядку), індивідуальну (другого), особну (третього) та особистісну
(четвертого). Оскільки сутність особистості передбачає виділення з роду
людського окремого представника, наявність в нього загальних і неповторних
властивостей, а також його активну соціальну діяльність і включеність до
суспільних відносин, то саме вона максимально розкриває сутність людини.
Взаємообумовлений розвиток людини і суспільства, як відомо, має дві сторони. З
одного боку, суспільство є наперед заданим середовищем існування і розвитку
окремої людини. З іншого – буття особистості виступає умовою відтворення і
оновлення соціальних процесів: поза особистісним буттям соціальні якості не
здатні ані утворитися, ані реалізуватися. Нескінченний потенціальний зміст
особистості здійснюється в суспільстві: воно є “поширена особистість”, так само
особистість виступає зосередженим (стисненим) суспільством [350, 245].
Причому діалектичне протиріччя суспільного й індивідуального виступає одним із
джерел розвитку і самореалізації не тільки окремої особистості, але й усього
суспільства. В цій діалектичній єдності соціальне середовище є відносно стійкою
стороною, а особистість – динамічним елементом, що забезпечує початок руху
через властиве їй необмежене прагнення до більшого й кращого. Маємо на увазі,
що, коли особистість відчуває консерватизм суспільного стану як зовнішнє
обмеження своїх намагань, вона стає носі