Вы здесь

Збірка "Перло многоцінноє" Кирила Транквіліона Ставровецького в контексті барокової культури

Автор: 
Трофименко Тетяна Михайлівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2003
Артикул:
3403U003388
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ВІД ІДЕОЛОГІЇ ДО ТЕКСТУ: ТВОРЧІСТЬ КИРИЛА ТРАНКВІЛІОНА СТАВРОВЕЦЬКОГО В КОНТЕКСТІ ДОБИ
2.1. Відродження та бароко: гуманізм ренесансний чи християнський?
За твердженням Р. Барта, "текст треба розглядати не як завершений, закритий продукт, а як процес продукування, "підключений" до інших текстів, інших кодів (це і є інтертекстуальність), що за допомогою цього артикулюється в суспільстві та історії". Кодами дослідник називає "асоціативні поля, понадтекстуальну організацію системи значень, які нав'язують уявлення про певну ідею структури... Коди є певним типом вже баченого, вже прочитаного, вже зробленого" [14, 424]. Подібний підхід, як ми бачили з попереднього розділу, практично не застосовувався до творчості Кирила Транквіліона Ставровецького, оскільки ідеологічні міркування віддаляли дослідників від тексту як такого. Власне, якщо ми ставимо собі за мету визначити місце підсумкової, останньої праці Кирила в контексті барокової культури, найперше мусимо уникнути ідеологічних нашарувань і зрозуміти світоглядні настанови автора, відбиті і у його попередніх творах "Євангелії учителному" та "Зерцалі богословіи". Заслуговують на увагу міркування італійського дослідника Умберто Еко щодо можливості сприйняття сучасним читачем давніх текстів: "Чутливий читач, бажаючи смакувати старовинний твір у всій його свіжості, мусить прочитати його не тільки в світлі своїх власних кодів, уже попередньо збагачених і перегрупованих самою появою твору і його засвоєнням у суспільстві; мусить до того ж віднайти риторичний та ідеологічний світ, комунікаційні обставини, в яких з'явився твір..." [46, 542].
Серед тих кодів, які механічно застосовувалися до вивчення творів Кирила Транквіліона Ставровецького, найперше слід назвати вироблену російським та українським літературознавством другої половини ХХ ст. теорію бароко як культурно-історичної епохи (зазначмо, що характеристики бароко як стилю з усіма притаманними йому рисами - антитетичністю, схильністю до прикрашання, замилуванням зовнішніми ефектами - від часів появи праць Г. Вельфліна залишаються незмінними).
При загальній антипатії секуляризованого суспільства до будь-якої релігії радянська атеїстична ідеологія передбачала соціально визначене ставлення до таких понять, як "середньовіччя", "Відродження", "Реформація", "Контрреформація", "Бароко". За влучним зауваженням А. Макарова, "донедавна хвалити твір релігійної тематики можна було лише тоді, коли його автор оголошувався замаскованим атеїстом" [96, 9]. Здається, весь процес реабілітації бароко в радянському літературознавстві від кінця 1940-х рр. XХ ст. уможливило значною мірою те, що бароко розглядали не як занепад чи опозицію Ренесансові (порівняймо визначення Г. Вельфліном бароко як "здичавіння і сваволі" [21, 2]), а як його поглиблення та продовження: "Відхід від Ренесансу, - пише О. Морозов, - у його типових художніх формах зовсім не означає відмови від гуманізму. ...Барокова оболонка, барокові засоби вираження, навіть зв'язок окремих аспектів бароко з реакційною ідеологією шляхти і духовних католицьких орденів не заважають вираженню прогресивних ідей" [108, 14; див. також: 48, 137; 107, 29-35; 31, 132-216].
Ту саму схему було застосовано й до вивчення українського бароко. У програмовій статті І. В. Іваньо "Про українське літературне барокко" (1970) зазначено, що "твори цього стилю певною мірою несли функції Ренесансу і сприяли засвоєнню ренесансних ідей і мотивів" [57, 49]. Цими функціями Д. Наливайко, посилаючись на польського дослідника Ю. Кшижановського, вважає секуляризацію й гуманізацію культури [189, 73]. Проте ототожнення бароко з гуманістичним рухом тривало довгі роки і було практично безальтернативним.
На поч. 1990-х рр. ситуація почала викликати занепокоєння. Оптимально, на наш погляд, схарактеризувала стан справ О. Гнатюк (прикметно, що її стаття з'явилася на сторінках того ж видання, де барокові письменники та релігійні діячі XVII ст., в тому числі й Кирило Транквіліон Ставровецький, постають як ренесансні особистості) у збірнику "Європейське Відродження та українська література XIV-XVIII ст." (К., 1993).
Дослідниця констатує термінологічну плутанину з поняттями "гуманіст", "гуманізм", "Ренесанс" і їх помилкове ототожнення з явищем Реформації. Надто широке, популярне розуміння цих слів призвело до того, що у більшості праць "вживається слово "гуманізм" у загальному значенні, близькому до "людяність". Таким чином гуманістами стають... церковні (духовні й світські діячі). Вони й справді були речниками відродження, але знов-таки тут слід уточнити - церковного відродження. Саме явище й багато процесів, характерних для нього, великою мірою нагадує Реформацію, яка почалася двома століттями раніше на заході Європи" [29, 239]. Проте не слід забувати, що "підпорядкованість власній інституції була важливішою для реформаторів, ніж ідеї гуманізму. ...Вогнищам контрреформації передували вогнища Реформації" [29, 241].
Порівняймо зауваження Д. Наливайка та В. Крекотня про різницю суспільно-політичної природи Відродження та Реформації: "Діячам Відродження доводилося йти на компроміси з церквою, але об'єктивно їхня діяльність вела до вивільнення свідомості з-під влади релігійно-церковних догм. Реформація ж мала на меті "очищення релігії" та "удосконалення церкви"... Там, де Реформація перемагала, нова церква переслідувала гуманізм та ренесансне "поганство" ще завзятіше, ніж "стара" католицька церква, яка намагалася діячів Відродження "приручати", схиляти до компромісів" [189, 65-66]. Власне ж "гуманізм" у його вузькому і суто історичному значенні - це "інтелектуальний рух, який народився в Італії на поч. XIV ст., згодом поширившись у інших країнах Європи. Цей рух проявлявся в розвитку студій над класичною античністю та у визнанні цієї культури загальним зразком культурної діяльності", виник "на противагу схоластиці та середньовічній філософії" і "проповідував автономію людини, людського розуму" [29, 240]. Епоху, для якої діяльність гуманістів мала вирішальне значення, як і