Вы здесь

Аутоагресивна поведінка працівників органів внутрішніх справ України (соціа-льно-психологічні детермінанти виник-нення, методи превенції та профілакти-ки).

Автор: 
Тимченко Ольга Валентинівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2004
Артикул:
0404U000254
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТЕОРІЇ СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ В СУЧАСНІЙ ЗАГАЛЬНОСВІТОВІЙ
ПСИХОЛОГІЧНІЙ НАУЦІ
Новий етап у розвитку суїцидологічного знання почався в 40-50 роках ХХ ст. Він
ознаменувався появою суїцидології як самостійної комплексної науки
мультидисциплінарного характеру, що об’єднала в собі ряд суміжних дисциплін
(психіатрію, психологію, соціологію, педагогіку, юриспруденцію). Безсумнівно,
передумови для вироблення комплексного підходу у вивченні аутоагресії були
закладені в ХІХ – на початку ХХ ст., що тепер усвідомлюється як провідний
методологічний принцип сучасної науки.
З розширенням сфери суїцидологічних досліджень пов’язане і введення Дезе в 1947
році терміна «суїцидальна поведінка», що став сьогодні загальноприйнятим [11].
Він не тотожний поняттям «самогубство» і «замах на самогубство» і дозволяє
описати більш широке коло явищ (суїцидальні думки, погрози, тенденції, наміри,
підробки і т.п.).
У наш час діяльність сучасних вітчизняних і закордонних дослідників у межах
суїцидології спрямована на вирішення трьох основних груп питань ( рис. 2.1).
Різні представники загальносвітової психологічної науки ІІ половини ХХ ст.
запропонували свої шляхи вирішення цих питань, створюючи оригінальні теорії
суїцидальної поведінки і беручи участь в організації та роботі
превентивно-профілактичних служб.
2.1. Основні підходи до вирішення проблеми суїцидальної поведінки у зарубіжних
школах психологічної науки
Одним з основоположників нового підходу до розуміння специфіки
аутоагресивної поведінки став американський психолог Н. Фарбероу. Свою книгу
«Cray for help» («Крик, звернений до людей» ) він присвятив розповіді про тих,
хто втратив зв’язок із життям та суспільством, страждає від самотності і
готовий зробити фатальний крок у безодню, з якої ніхто не повертався [212].
Разом з тим, автор упевнений, що наміри потенційного суїцидента неправильно
вважаються невідворотними. Сам факт самогубства – це своєрідний «крик про
допомогу», заклик до оточуючих. Людина готова прийняти пропоновану допомогу,
потребуючи розуміння. Головне – щоб її вчасно почули.

Рис. 2.1. Сучасні напрямки діяльності суїцидологічної науки.
Н.Фарбероу розглядає суїцидальний феномен у межах поняття аутодеструктивної
поведінки. У коло його досліджень входять не тільки суїциденти, але й особи, що
зловживають алкоголем, наркотиками; особи, схильні до переїдання, паління;
особи, які віддають перевагу ризикованим видам спорту та професіям. Психолог
вважає, що вивчення цього класу явищ у комплексі дозволяє краще зрозуміти
специфіку досліджуваного суб’єкта.
Теорія про єдину природу аутодеструкції й аутоагресії виникла в роботах
психологів і психіатрів психоаналітичної орієнтації ще в 30-ті роки
ХХ століття.
К. Меннингер висунув гіпотезу про те, що в основі багатьох форм аутодеструкції
лежить неусвідомлюване самим суб’єктом бажання смерті, сховане в глибинних
надрах його психіки [220].
Спробу зрозуміти природу суїцидального акту на основі вивчення передсмертних
послань самогубців зробив американський дослідник Е.Шнейдман. У 1949 році він
знайшов кілька сотень записок у сейфі контори судової патологоанатомії
Лос-Анджелеса. Пізніше у співавторстві з Н.Фарбероу він підготував роботу
«Ключі до розгадки самогубств» (1957), присвячену аналізові передсмертних
записок суїцидентів. Оцінюючи результати своєї праці, Е.Шнейдман відзначив, що
досліджувані документи не дозволили встановити щось принципово нове про феномен
аутоагресії. Висловлюючи з цього приводу песимістичну точку зору, психолог
указує, що передсмертні записки, написані в найбільш драматичний період
людського життя, є, за рідкісним винятком, абсолютно неінформативними, а часто
просто тривіальними. Записки самогубців часто здаються пародіями на листівки,
що посилають додому з Великого Каньйону чи катакомб пірамід, написані proforma,
вони ніяк не відображають величі описуваного чи глибину людського почуття, що
ми могли б очікувати в таких ситуаціях [202].
Е. Шнейдман пояснює таку беззмістовність записок особливим станом відчуженості
перед суїцидальним актом. Амбівалентність переживань людини – бажання жити і
прагнення вмерти – не дозволяє їй написати записку, що дійсно б відображала її
стан.
Дослідження Е.Шнейдмана не обмежуються аналізом пресуїцидальних послань.
Вивчаючи пресуїцидальну поведінку самогубців, автор доходить висновку, що
близько 70% осіб напередодні висловлювали свої наміри найближчому оточенню. Ці
результати ще раз указують на помилковість думки деяких учених про те, що
істинні суїцидальні задуми ніколи не висловлюються потенційними самогубцями.
Автор глибоко впевнений, що своєчасна допомога з боку тих, хто знаходиться
поруч, а також фахівців у більшості випадків може
запобігти реалізації висловлюваних суїцидальних намірів [19].
Один із засновників персонологічного напрямку в психології XX ст. Г.Мюррей,
який сформулював поняття «персонологія» для позначення вчення про особистість,
глибоко вивчав проблему походження, природи і змісту мотивів людини, рушійних
сил її поведінки. У роботі «Дослідження особистості» (1938) Г.Мюррей [224]
вперше охарактеризував основні психологічні потреби людини. Міркуючи про
аутоагресію, автор ставить запитання: «Що таке самогубство, як не дія,
спрямована на припинення нестерпних емоцій?». Задовольняючи свої потреби,
людина випробує позитивні емоції, що гармонізує її внутрішній стан із зовнішнім
світом. Фрустровані і незадоволені потреби, які є для суб’єкта життєво
важливими, можуть призвести до самогубства.
Теоретичні погляди Г.Мюррея дозволили Е.Шнейдману розробити «Питальник
психологічни