Вы здесь

Інноваційні процеси в сучасному медіатексті (функціонально-лінгвістичні аспекти)

Автор: 
Шаповалова Галина Валентинівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2004
Артикул:
0404U000296
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ В ОНОВЛЕННІ МАС-МЕДІЙНОЇ ЛЕКСИКИ

Проголошення незалежності України в 1991 році спричинило кардинальні перетворення в усіх сферах життя громадськості. Зміна політичного устрою держави, становлення ринкової економіки й побудова відкритого суспільства стимулювали відродження української журналістики, вітчизняних ЗМІ й передусім того, без чого не може існувати жодна нація, жоден народ, - мови. Як відомо, вона еволюціонує за тими ж законами, що й людство: періоди відносної стабільності змінюються піднесенням. ХХ століття в історії сучасної української літературної мови позначилося двома знаковими подіями, що вплинули на її розвиток: революцією 1917 року й проголошенням суверенної Української держави. Перша породила new speak - тоталітарну новомову [226, 7], зброю уярмлення й тримання в покорі, друга принесла мові звільнення й відродження на всіх рівнях. Особливі зміни торкнулися лексичної системи української мови, що було спричинено, по-перше, неспроможністю словника адекватно відтворювати реалії нового часу й задовольняти комунікативні потреби носіїв мови, а по-друге, перетвореннями комунікативно-прагматичного характеру, викликаними несприйняттям мови колишнього режиму.
Функціонування мови в тоталітарних країнах має певні специфічні ознаки, зумовлені характером тоталітарної влади та змістом тоталітарної ідеології. "Мова тоталітаризму, - пише Г.М. Яворська, - з певної точки зору може розглядатися як своєрідний експеримент, у якому до краю доводяться можливості маніпулювання мовою з метою використання її як засобу жорсткого соціального контролю. Саме за допомогою мови створюється міфічний образ дійсності, з прототипічним міфом про боротьбу добра із силами зла у центрі і відповідним чітким поділом світу на "своїх" та "чужих" [119, 5]. Для української мови трагізм ситуації поглиблювався ще й тим, що за часів тоталітарного режиму сфери її функціонування щоразу звужувалися. Мовна політика, зазначає Л.Т. Масенко, відбувалася в двох напрямках: 1) витіснення української мови з усіх сфер суспільного життя за посередництвом відповідних постанов і розпоряджень; 2) уніфікація української мови, максимальне її наближення до російської, що означало передусім боротьбу із західноукраїнськими мовними впливами, які були своєрідним захистом від асиміляції. Така планомірна антиукраїнська державна мовна політика "призвела до різкого звуження сфери функціонування української мови на більшій частині території України і падіння її престижу. В 70-х роках асиміляційний уплив російської мови у східній і південній Україні перекинувся з міста на село, що поставило майбутнє української мови у цих регіонах на межу катастрофи" [109, 70]. Підневільне становище української мови й панування російської негативно позначилося й на українській нації. Поступово нівелювалися національні традиції й культура, було переписано історію, змінилися національні орієнтири й ментальність, що призвело, врешті-решт, до втрати національної гідності. Ці процеси поглиблювала й тоталітарна журналістика, яка "була спрямована на зниження інтелектуального рівня функціонування особистості, на перетворення індивіда в слухняне знаряддя тоталітарного режиму" [161, 135].
Проголошення незалежності Української держави й утвердження статусу державності національної мови зумовило розширення сфер її офіційного використання, що дало поштовх до інтенсивного розвитку всіх стилів, особливо таких малорозвинених за радянських часів, як офіційно-діловий, науковий, публіцистичний [113]. Але процес повернення до "нормальної" мови є тривалим і болісним: "...після розпаду тоталітарного суспільства на зміну його мові приходить... хаотична, дезорганізована мова, - пише С.С. Єрмоленко, - яка, при всій своїй аморфності й хаотичності, а разом з тим і завдяки цьому, несе на собі незгладний відбиток свого джерела" [51, 14]. Відбувається процес упорядкування всієї мовної системи. Підтвердженням цьому є повернення в українську мову літери ґ, робота над новою редакцією правопису, перегляд літературних норм, посилена увага до культури мовлення, що зумовило появу великої кількості наукових розвідок на цю тему тощо.
О.Тараненко відзначає, що на кінець ХХ ст. "українська мова виходить як державна мова незалежної країни, як національна мова, друга серед слов'янських за кількістю носіїв, з цілком сформованою літературною (стандартною) формою, кодифікованою правописом, численними підручниками та граматиками" [230, 24]. Однак згодом виявилося, що лише проголошення незалежності недостатньо для відродження національної мови, відновлення її повнокровного життя й престижу.
Аналізуючи статус української мови в 2000 році, І.Дзюба пише: "Вона [мова - авт.] витіснена на периферію засобів масової інформації, наукового життя, зрештою і міського побуту - за винятком міст Західної України. "Працездатність" української мови паралізується, а таким чином гальмується і її внутрішній розвиток, звужується простір спілкування нації" [47]. Відбулося удержавлення української мови на конституційному рівні, а от утвердження її - тривалий і нелегкий процес, якому перешкоджають негативні традиції у ставленні до української мови, уявлення про її меншовартість, звичка послуговуватися в щоденному спілкуванні переважно російською, викривлене розуміння інтернаціональних зв'язків та обов'язків, недостатнє розроблення методики вивчення української мови різними категоріями громадян тощо [108, 161]. Для подолання цих труднощів потрібно докласти чимало зусиль передусім інтелігенції, і особлива, виняткова роль у справі утвердження української мови належить саме засобам масової інформації.
Натомість сьогодні ми спостерігаємо зовсім протилежні тенденції в роботі мас-медіа. В інформаційному просторі України панує російська мова. Т.Приступенко, посилаючись на офіційні дані Державного комітету з інформаційної політики, телебачення та радіомовлення, наводить такі цифри: загальний тираж україномовної преси в Україні становить 4 відсотки, а з десяти телестудій тільки одна веде п