Вы здесь

Діяльність духовенства Української греко-католицької церкви як чинник формування національної ідеї у Східній Галичині в першій чверті ХХ століття

Автор: 
Вітвіцький Олег Іванович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2004
Артикул:
0404U002852
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКЕ ДУХОВЕНСТВО В СУСПІЛЬНОМУ ТА ГРОМАДСЬКОМУ ЖИТТІ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ У 1900-1914 РОКАХ

2.1 Суспільна діяльність греко-католицького духовенства в контексті розвитку українського національного руху у Східній Галичині на початку ХХ століття

Початок ХХ століття став для населення Східної Галичини періодом вибору пріоритетів щодо напрямків розвитку суспільно-політичної думки. Панівні українські політичні течії кінця ХІХ століття - лоялізм, народництво, москофільство, соціал-демократія, - переживали процес трансформації відповідно до нових вимог суспільного життя. Відбувалась взаємодія традиційних та новочасних ідеологій і рухів, активізовувалась боротьба за впливи на суспільство серед представників української інтелігенції.
Роль інтелігенції, національної еліти в житті кожного народу - надзвичайно велика. В умовах незалежної держави, інтелігенція формує національну ідеологію, спрямовує політичний, економічний та культурний розвиток нації. Разом з тим, інтелігенція стає провідником національно-визвольної боротьби тоді, коли виникає загроза національного поневолення.
Доволі небезпечною є ситуація, коли під тиском окупаційних режимів інтелігенція забуває про свою національну приналежність, приймає закони, звичаї чужої нації. Втрата власної інтелігенції не означає загибелі народу, але спричиняє його політичний та духовний занепад, гальмує процеси еволюції народу в націю.
У програмній праці Революційної української партії (РУП) "Самостійна Україна" (яка була вперше надрукована в 1900 році у Львові) наддніпрянець Микола Міхновський пише про окреслену проблему так: "Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть, із масовим відступництвом інтелігенції? І війна, і пошесті - вони косять без розбору і вчених, і темних, бідних і багатих, відступництво забрало цвіти нації - найкультурнішу її верству... Еволюція українського інтелігента ще не починалася, але характеристична його прикмета служення своєму власному народові відбилася в ньому повною силою. Отже, коли інтелігенція має органічні зв'язки з українською нацією, коли вона є заступником українського народу, єдино свідомою частиною української нації, то стерно національного корабля належить їй ... українська інтелігенція є само суспільство в мініятюрі, стремління суспільства - це стремління інтелігенції, пориви інтелігенції - це пориви й симпатії цілого суспільства"148.
Процес формування української еліти у Східній Галичині збігається із періодом європейських національних революцій середини ХІХ століття. Ідеї національного визволення, створення національних освітніх та культурних установ починали проявлятись в Галичині як реакція на боротьбу за незалежність інших слов'янських народів. Ці ідеї висувались, в першу чергу, представниками духовенства, які, фактично, представляли тоді українську інтелігенцію в Австро-Угорщині. Як зауважує В. Гнатюк "Уже в 20-х роках ХІХ ст. маємо виразні прояви національної самостійності і окремішности від інших слав'янських племен. Перший такий прояв походить від митрополита Михайла Левицького ..."149.
Слід наголосити, що суспільно-політична історія Східної Галичини кінця ХІХ-початку ХХ століття, нерозривно пов'язана з історією діяльності духовенства УГКЦ. Через активну діяльність у громадському житті галицьких українців, освітню та виховну роботу серед молоді, греко-католицькі священики здійснювали серйозний вплив на формування національної свідомості та перебіг суспільно-політичних процесів у Східній Галичині.
Світська інтелігенція, яка, переважно, походила із родин священиків, визнавала авторитет греко-католицького духовенства серед українського населення. Співпраця між світською та духовною інтелігенцією носила постійний характер і сприяла активізації розвитку національної ідеї.
Кінець ХІХ- початок ХХ століття став періодом пожвавлення українського суспільно-політичного життя на території Австро-Угорської держави. Переживши період певного застою громадської думки, після подій революції 1848 року, українці Східної Галичини повернулись до активної суспільної діяльності. Почали видаватись україномовні газети "Діло" та "Батьківщина", поглибилась культурно-освітня робота.
Підтвердження думки про формування нової української еліти на зламі ХІХ-ХХ століть знаходимо у сучасних дослідженнях Г. Касьянова150, М. Кармазіної151, А. Середяк152 та ін.
У праці невстановленого автора "Як постало і розвивалося УНДО" знаходимо таку характеристику періоду кінця ХІХ-початку ХХ століття: "Розпочинається нове національне відродження й поступ у всіх ділянках нашого національного життя... Не втеча від політики, а навпаки, живіша участь у політичному житті країни оживила й наші громадські ділянки"153.
Подібні твердження зустрічаємо у доповідях австрійських авторів - Ф. Буяка, Ю. фон Рачинськи, Й. Заранськи та ін., які, на замовлення Віденського вільного об'єднання науковців, досліджували у 1912 році основні тенденції розвитку Східної Галичини і, поряд з аналізом політичної та економічної ситуації, зауважували про піднесення національної свідомості галицьких українців на початку ХХ століття154.
Важливе місце у процесах національного відродження посідали національно-демократична та радикальна партії, у лавах яких перебувала переважна більшість західноукраїнської інтелігенції, зокрема, суспільно активне греко-католицьке духовенство. Обидві партії утворювали в українському політичному русі неофіційну двопартійну систему, в якій Русько-українська радикальна партія (початкова назва) відігравала роль лівої опозиції до центриської УНДП155. І якщо радикали у своїй програмі робили наголос на соціальних моментах, то представники національно-демократичної партії, як стверджує О. Терлецький, декларували "культурну, господарську, політичну самостійність української нації на всіх українських землях, зокрема в Австрії..."156. Керівники УНДП, серед яких були М. Грушевський, К.Левицький, Ю. Романчук, Є.Олесницький, проголошували "...в 1899 році у загальних словах у декля