Вы здесь

Конституційні політичні права та їх забезпечення міліцією

Автор: 
Букач Володимир Володимирович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2004
Артикул:
0404U003561
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

розділ 2 Конституції України “Права, свободи та
обов’язки людини і громадянина” у якій закріплена нова концепція прав людини.
Конституція України рішуче відходить від патерналістичного розуміння прав,
згідно з якими свої права людина отримує від держави.
Як це випливає із змісту Конституції України, основні права і свободи людини і
громадянина доцільно класифікувати за такими ознаками: громадянські; політичні;
економічні; соціальні ; культурні права. Це основні конституційні права і
свободи громадян. Вони конкретизуються, деталізуються у законодавчих актах,
якими встановлюються засоби захисту таких прав. Конституційне право
громадянина, у той же час, є інститутом відповідної галузі права і саме в
останній воно знаходить розгорнуту конкретизацію, доповнення, необхідні для
повної реалізації основного права у житті людини [52, с.8-10].
Доречно навести також і думку П. Шумського та Г. Табалюка, які за критерій
класифікації беруть сферу діяльності, в якій права людини захищають гідність
особи, та виділяє наступні їх категорії: а) персональні права (захищають
автономність особи та не дають державі втручатися у простір особистих свобод
людини); б) політичні права (дають можливість отримувати інформацію щодо подій,
які відбуваються у суспільстві, а також брати участь у вирішенні громадських
справ при голосуванні під час виборів та за допомогою інших засобів впливу на
громадське життя); в) процесуальні права (захищають людину від упереджених
рішень з боку держави); г) соціальні права (забезпечують людину мінімумом
економічної безпеки, без якої не можливо вимагати дотримання власних прав на
гідному рівні) [95, с.40].
Слушною є точка зору П. Рабиновича, який права людини класифікує за сферою
суспільних відносин та характером потреб людини або цінностей, що виступають їх
об’єктом, на наступні групи: а) фізичні; б) особисті; в) культурні; г)
економічні; д) політичні [25, с.16], У цілому можна погодитися із зазначеною
класифікацією, оскільки вона є найбільш повною і охоплює широке коло суспільних
відносин.
Подібну класифікацію системи прав і свобод людини і громадянина пропонують
вчені–юристи А. Колодій, М. Козюбра, В. Копейчиков, С. Лисенков, В. Медведчук,
які виділяють: особисті, політичні, економічні, соціальні та культурні права і
свободи [96].
Питання класифікації та юридичного розуміння прав і свобод з давніх часів були
предметом наукової думки. Досить згадати про класифікацію прав і свобод у
Д. Міля або Л. Дюгі, Ж. Есмена або В. Ковалевського. Розробці теоретичних
питань прав і свобод людини значну увагу приділив М. Драгоманов. Розглядаючи
основні права і свободи людини як загальнолюдську цінність, він вважав за
необхідне надання національної форми цим цінностям, що дало б змогу враховувати
національні особливості та найбільш повно та гармонійно втілити їх у життя.
Серед названих класифікацій окрему групу становлять суб’єктивні політичні права
і свободи громадян. Хоча проблема юридичної природи конституційних політичних
прав і свобод людини і громадянина не зводиться до обговорення їх суб’єктивного
характеру, все ж таки, це питання займає в ній одне з центральних місць.
Говорячи про конституційні права і свободи, частіше використовують терміни
“права і основні свободи” і дуже рідко термін “суб’єктивні права”. На думку
професора Я. Воєводіна, юридична природа конституційних прав і свобод може бути
розкрита і зрозуміла тільки у порівнянні суб’єктивного права як можливості
обирати вид і міру поведінки у межах закону [94, с.11-12]. Суб’єктивне право
для тих, хто ним володіє, значить певну правову можливість, певні повноваження
здійснювати у межах закону ті або інші дії. Межі даного повноваження у кожному
випадку окреслені кордонами даного суб’єктивного права. Можливість його
здійснення забезпечується державою [97, с.31].
Усі права громадян у юридичній науці на професійній мові називають
суб’єктивними, тобто індивідуальними, які належать не тільки усім, але і
кожному. Суб’єктивне право – це гарантована державою міра можливої (дозволеної)
поведінки особи.
Слід зазначити, що на сьогодні в юридичній літературі з приводу даного питання
склалися дві протилежні позиції. Представники однієї з них заперечують
суб’єктивний характер конституційних прав, свобод і обов’язків, зокрема у
контексті принципу “не заборонене законом, дозволено” (В. Сокуренко, В. Лазарєв
та інші). Прихильники іншої - рішуче висловлюються за визнання суб’єктивного
характеру прав і свобод людини і громадянина. І хоча ще в недалекому минулому
перша точка зору була панівною, зараз, як свідчить аналіз, більшість
підтримують суб’єктивний характер конституційних прав, свобод і обов’язків.
Заслуговує на увагу думка М. Матузова й О. Малька. Вони вказують на те, що коли
мова йдеться про суб’єктивне право, то мається на увазі не абстрактна
можливість взагалі, а конкретні її різновиди і кордони, зафіксовані у законі
“міри”, “дози”, “порції”.
Цінність суб’єктивних прав полягає в їх реальності, тобто можливості реального
здійснення повноважень, які випливають із змісту того чи іншого конкретного
суб’єктивного права. Реальність суб’єктивних прав забезпечується за допомогою
політичних, економічних та ідеологічних (загальних) і юридичних (спеціальних)
гарантій, тобто засобів, способів і умов, спираючись на які суб’єкт досягає
повного і безперешкодного здійснення своїх прав [98, с.104].
Юридичну природу конституційних прав, свобод і обов’язків, їх особливості можна
виявити повніше, розглядаючи їх як основний елемент правового статусу людини і
громадянина. У діючій Конституції України основні права, свободи і обов’язки
визначаються як суб’єктивні. Це підтверджується тим, що