Вы здесь

Правовий статус органів самоорганізації населення

Автор: 
Орловський Олексій Сергійович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2004
Артикул:
0404U003654
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ
САМООРГАНІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ
2.1. Законодавче забезпечення діяльності
органів самоорганізації населення в незалежній Україні
Аналіз, проведений у розділі 1 даного дослідження, засвідчив, що майже з самого
початку свого заснування, органи СОН посіли досить важливе місце в системі
громадських формувань, що діяли за радянські часи. Однак, той величезний
потенціал, який було закладено у сутність цього інституту почав реалізовуватись
на законодавчому рівні лише в останні роки існування Радянського Союзу, коли в
межах тоталітарної держави почалися дуже складні, однак надзвичайно необхідні
зміни. В період перебудови, особливо в період 1989–1990 рр., закладаються
основи процесу переосмислення статусу та місця органів СОН, що неминуче
позначилося на змінах вітчизняного законодавства.
Саме такий вектор руху розвитку нормативної бази був притаманний нашій
республіці на момент проголошення України суверенною, а пізніше, і незалежною
державою. Такий підхід давав надію, що нова держава, яка з’явилась 24 серпня
1991 р., буде продовжувати свій рух саме у демократичному руслі.
Необхідність негайного прийняття нових нормативних актів, які б відповідали
сучасним реаліям розвитку України, поставило перед всіма органами державної
влади, і, перш за все, перед парламентом, завдання інтенсифікації нормотворчої
діяльності. Незважаючи на те, що Закон Української РСР “Про місцеві Ради
народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування” був прийнятий
наприкінці 1990 р., тобто, на той період, коли Україна вже проголосила себе
суверенною державою, і, значною мірою, відповідав духу демократичних
перетворень, але необхідність переосмислення статусу, перш за все місцевих рад
вимагала внесення в нього суттєвих коректив. Саме тому, вже 26 березня 1992 р.
Верховна Рада України приймає Закон України “Про внесення змін до Закону
Української РСР “Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве
самоврядування”, яким була затверджена нова редакція та назва вказаного Закону.
Відтепер він мав назву “Закон України “Про місцеві Ради народних депутатів та
місцеве і регіональне самоврядування” [149].
Слід зазначити, що в цілому цей документ відповідав тим перетворенням, що
відбувалися в Україні. Однак, стосовно органів СОН, на наш погляд, в ньому був
зроблений суттєвий крок назад. Перш за все, законодавець відійшов від єдиного
терміна “органи територіального громадського самоврядування”, який був
застосований в попередній редакції Закону [184], використовуючи вже декілька
термінів: “органи територіальної самоорганізації громадян”, “громадські ради і
комітети”. Іноді в Законі ці органи включались до числа “інших органів
самоврядування”, “інших форм самоорганізації громадян” або “інших форм
територіальної самоорганізації громадян”: крім громадських комітетів і рад
мікрорайонів, житлових комплексів, домових, вуличних, квартальних, дільничних,
селищних, сільських комітетів цими термінами охоплювалися також інші форми
безпосередньої демократії, чим розмивалася притаманна їм індивідуальність.
Тому, враховуючи такі розбіжності, тут і далі ми будемо застосовувати термін
органи СОН, розуміючи під ним ту частину громадських формувань, які є предметом
нашого дослідження.
Оскільки в цій редакції Закону вже містяться два визначення, – окремо місцевого
і регіонального самоврядування, – однак і одна, і друга системи самоврядування
включали відповідно “інші форми територіальної самоорганізації громадян” та
“інші форми самоорганізації громадян”. Крім того, слід звернути увагу і на те,
що якщо раніше говорилось, що “місцеве самоврядування – це територіальна
самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через …
органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя, виходячи з інтересів
населення” [184], то тепер про необхідність врахування інтересів населення
взагалі не пригадується [149].
Мабуть найбільш значним недоліком цієї редакції Закону було те, що органи СОН
були позбавлені можливості бути юридичними особами, тим самим відкинувши
розвиток українського законодавства з цього питання щонайменше на рівень кінця
70-х – початку 80-х років, коли Президією Верховної Ради Української РСР
приймалося та корегувалося Положення про громадські селищні, сільські, вуличні,
квартальні, дільничні комітети в Українській РСР. Внаслідок цього, органи СОН
були позбавлені можливості брати участь у кредитних відносинах. Враховуючи те,
що відтепер вони не могли бути юридичними особами, постає питання про те, на
якій підставі вони могли створювати підприємства та мати рахунки в установах
банків.
Проте, в Законі містились норми про можливість передачі їм сільськими,
селищними та міськими Радами частини своїх повноважень з одночасною передачею
відповідних фінансових ресурсів без вказівки на те, що такі дії можуть
вчинятись лише за наявності згоди відповідного органу СОН. Таке рішення, як і
раніше, могло прийматись винятково на пленарних засіданнях Ради. Зазначалось,
що ці ресурси передавались на виконання цілей, які визначала місцева Рада.
Взагалі Закон значно звузив повноваження місцевих Рад у їх відносинах з
органами СОН. Так, питання про реєстрацію статутів (положень) громадських рад
та комітетів, відтепер у якості делегованого державою передавалось виконавчим
комітетам міських (міст обласного підпорядкування) Рад. Реєстрація таких
органів в інших населених пунктах відповідно до Закону здійснювалась місцевими
державними адміністраціями.
В свою чергу, органи СОН втратили дуже важливе право – вносити пропозиції з
питань порядку денного засідань відповідної Ради.