Вы здесь

Еволюція італійської моделі економіки у другій половині ХХ століття

Автор: 
Бурліцька Оксана Петрівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2004
Артикул:
0404U004963
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
СПЕЦИФІЧНІ АСПЕКТИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ІТАЛІЇ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
2.1. Особливості відбудови господарства Італії
У ХХ столітті на розвиток економіки найрозвиненіших країн світу вплинули дві
глобальних події - перша і друга світові війни.
Друга світова війна (1939-1945 рр.) стала найбільшою економічною катастрофою. В
ній брало участь більше 60 держав з населенням майже 4/5 жителів планети.
Воєнні дії відбувалися на території 40 держав Європи, Азії, Африки та
охоплювали простори Тихого, Індійського та Північно-Льодовитого океанів. Війна
зруйнувала національні багатства вартістю 316 млрд. дол. Загальні воєнні
витрати в 4,5 рази перевищували відповідний показник першої світової війни.
Майже всі держави-учасниці знаходилися у важкому економічному становищі, в тому
числі і країни Західної Європи. Післявоєнна західно-європейська економіка мала
деформовану мілітаризовану структуру виробництва. Зв’язки, які склалися за
довгі роки в промисловості, фінансах, торгівлі, були розірваними, обладнання
потребувало оновлення і значних капіталовкладень, відчувся гострий дефіцит у
найнеобхідніших продуктах.
Зростання інфляції, нестійкість європейських валют послабили зацікавленість
аграрного сектору економіки в обміні своєї продукції на гроші.
Фактично, країни Західної Європи за рахунок власного виробництва могли
забезпечити свої потреби, наприклад, у зерні, бавовні, алюмінію, міді на 40%,
свинці та цинку на 30%, солі та маслі приблизно на 15%, рідкому паливі та м’ясі
тільки на 10% [2, с. 99].
Лише США, що знаходились у географічному віддалені від бойових дій, змогли
вміло використати економічну кон’юнктуру, що склалася.
За роки війни промислове виробництво цієї країни зросло вдвічі, а чистий
прибуток корпорацій – навіть утричі. Ряд стратегічних галузей давали дуже
високі результати росту: виробництво алюмінію зросло – в 6 разів, виробництво
синтетичного каучуку – в 400 разів. В результаті США стали власником 2/3
промислового виробництва та золотого запасу світу.
Спеціально створена при президентові США комісія із вивчення проблеми допомоги
закордонним державам підтвердила катастрофічний стан західноєвропейської
економіки, відзначила про значне зниження довоєнного виробництва та високі
потреби імпорту в цих країнах, втрату Європою великих джерел іноземної валюти у
вигляді платежів за послуги (туризм, банківські та інші операції); “ножиці цін”
між промисловістю та сільським господарством, порушення єдиної системи
внутрішньої та зовнішньої торгівлі.
В цей час було нереальним негайне збалансування бюджетів. Зміцнення фінансової
системи проводилося поступово, в процесі оздоровлення національних фінансів та
підйому виробництва.
Зрозуміло, що ні західноєвропейським, ні тим більше американським інтересам не
відповідала роль США як постачальника сировини та товарів першої необхідності
безоплатно, тому виникла необхідність у програмі співробітництва, яка б
задовольняла наступні критерії: забезпечення економічного відродження Європи,
підвищення віддачі від американської допомоги і відповідність оновленню
технологічної бази американської допомоги, що почалася ще в кінці 40-років. І
США виступили в ролі своєрідного спонсора [23].
Офіційним автором програми так званого відновлення і розвитку Європи став
генерал, колишній начальник генерального штабу США, призначений в 1947 р.
державним секретарем Джордж Кетлетт Маршалл (1880-1959 рр.). Під час свого
виступу в Гарвардському університеті в червні 1947р. Дж. Маршалл висловився за
широкомасштабну допомогу США європейським країнам за умови, що вони розроблять
єдину програму відновлення своєї економіки. Він відзначав, що без здорової
світової економіки не буде політичної стабільності та наполягав на тому, що
ініціатива повинна виходити з Європи [1, с. 44].
План Маршалла було висунуто 5 червня 1947 р. Його основні положення були
узгоджені з представниками великих монополій і банків. З ініціативою у його
реалізації виступили також Великобританія та Франція.
Влітку того ж 1947 р. на з’їзді міністрів закордонних справ Великобританії,
Франції та СРСР Радянський Союз критично висловився щодо цього плану, вважаючи
його механізмом втручання у внутрішні справи європейських держав, розколу
Німеччини і поділу Європи на дві протилежні групи країн.
Відмова Радянського Союзу від участі у плані Маршалла була підтримана Албанією,
Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею, Румунією, Югославією, Фінляндією.
В середині липня 1947 р. на Паризькій конференції 16 європейськими
країнами-учасницями плану Маршалла (Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція,
Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія,
Португалія, Франція, Швейцарія, Швеція, а пізніше і Німеччина) було затверджено
Комітет європейського економічного співробітництва. Його головне завдання
полягало у складанні зведеної заявки про американську допомогу (29 млрд. дол.)
на основі звітів про стан економіки, валютних резервів, воєнних руйнувань,
відновлювальних робіт.
Майже рік необхідний був для прийняття американським конгресом в квітні 1948 р.
“Закону про допомогу іноземним державам” [23; 59].
Надання економічної “допомоги” здійснювалося на основі двосторонніх угод при
дотриманні досить жорстких умов. Серед них – відмова від націоналізації
промисловості, надання повної свободи приватному підприємництву при помітному
гальмуванні конкуруючих зі США галузей західноєвропейської індустрії,
одностороннє зниження митних тарифів на імпорт американських товарів, обмеження
торгівлі із соціалістичними країнами тощо.
Спеціально створена в США Адміністрація економічного співробітництва
здійснювала контроль за реалізаціє