Вы здесь

Формування земель комунальної власності територіальних громад

Автор: 
Муховиков Анатолій Миколайович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2005
Артикул:
0405U000717
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
НАУКОВІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬ
КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ
ГРОМАДИ МІСТА КИЄВА.
2.1. Реформування земельних відносин в Україні
Світовий досвід свідчить, що основою формування земельних відносин є власність
на землю, яка буває різних типів, форм і видів. В Україні земельний фонд
становить 60,3 млн. га загальною вартістю орієнтовно понад 4 трл. гривень.
Еволюція права власності на землю в Україні пройшла від приватної до державної
після революції в 1917 році, від державної до державної, комунальної і
приватної – нині.
Конституцією УРСР (ст.11) 1978 року [55] було регламентовано, що земля є
виключно власністю держави. Земля, яку використовували колгоспи, закріплювалася
за ними у безстрокове і безоплатне користування.
Кардинальні зміни з власністю на землю відбулися в Україні у зв’язку з
прийняттям Декларації “Про державний суверенітет” від 16 липня 1990 року [24].
Було проголошено, що земля, її надра, повітряний простір, водні та інші
природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, є
власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і
використовуються з метою забезпечення матеріальних та духовних потреб її
громадян. Це викликало потребу створення нової системи земельних відносин, яка
б докорінно відрізнялася від тієї, що була побудована на принципах монопольного
права державної власності на землю.
У результаті прийняття Декларації земля як об’єкт державної власності перейшла
з власності СРСР у власність України. Згаданий документ має не лише історичне
значення, але й юридичне. Згідно з ним суб’єктом права державної власності на
землю була визнана Україна. Перехід державної земельної власності від держави
до інших суб’єктів права власності відбувається згідно з Конституцією України,
Земельним кодексом та іншим земельним і цивільним законодавством. Закон “Про
власність в СРСР” 1990 року [36] встановив, що земля є невід’ємним надбанням
народів, які проживають на даній території.
Початок формування концептуальних основ приватизації землі був покладений
Земельним кодексом Української РСР та постановами Верховної Ради “Про порядок
введення в дію Земельного кодексу Української РСР” [94], “Про земельну
реформу”, прийнятими в грудні 1990 року. Постанова “Про земельну реформу” [44,
С. 580–582] встановила, що з 15 березня 1991 року всі землі Української РСР є
об’єктом земельної реформи, завдання якої полягає у перерозподілі земель з
одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у
користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм
господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального
використання й охорони земель.
Проте монополія держави на земельну власність була збережена. Надання землі у
довічне (громадянам) і постійне (підприємствам) володіння давало право
користування нею на власний розсуд без вказівок зверху, але не дозволяло
розпоряджатися нею. Користування землею передбачалося у двох формах: постійне
(коли термін не визначається) й тимчасове (коли термін обумовлений), у тому
числі короткострокове (до трьох років) та довгострокове (до десяти років)
[41].
Право на продаж землі не надавалося нікому, навіть її власнику – державі. Земля
не визнавалася товаром. Однак держава і землекористувачі набули права на
передачу землі в оренду. Цим самим було зроблено певний крок у напрямі
реформування земельних відносин з урахуванням вимог ринкового господарювання.
Подолання державної монополії на земельну власність було започатковано Законом
України “Про форми власності на землю” [40], прийнятим у січні 1992 року, та
Земельним кодексом України в новій редакції (березень 1992 р.) [44, С.102–150],
відповідно до яких поряд із державною формою власності на землю введено
колективну та приватну, які є рівноправними. Визначено було також, що
розпоряджаються землею ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції
передають землі у власність або вилучають їх.
У державній власності було залишено всі землі України, крім переданих у
колективну та приватну власність. Держава могла передавати землі у колективну
та приватну власність і віддавати їх у постійне або тимчасове користування, у
тому числі в оренду. Кодексом передбачалися категорії земель, які не
передавалися ні у колективну, ні в приватну власність.
Із сільськогосподарських земель у державній влас­ності залишалися землі
науково-дослідних установ, їхніх дослідних та навчальних господарств, підсобних
господарств навчальних закладів, державних сорто­випробувальних станцій і
сортодільниць, елітно-насінницьких та насінницьких господарств, племзаводів,
племрадгоспів, державних господарств по ви­рощуванню хмелю, ефіроолійних
культур, лікарських рослин, фруктів і винограду.
У державній власності знаходилися також ді­лянки, вилучені в колективних
державних та інших сільськогосподарських підприємств (землі, які під­лягають
приватизації) й включені у землі запасу та ділянки резервного фонду землі, що
створювалися в кожній сільській раді.
У колективну власність могли передаватися зем­лі колективних
сільськогосподарських підприємств, сільгоспкооперативів, сільськогоспо-дарських
акціо­нерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших
державних сільгосппідприємств, а також невеликі земельні масиви лісового фонду,
площа яких не перевищує 5 га, і землі водного фон­ду (водойми до 3 га),
розташовані в масивах сіль­ськогосподарських земель господарств [19].
Таким чином, площа земель, яка передавалася у колективну власність
сільськогосподарським під­приємствам, становила