Вы здесь

Переліки документів у діловодстві: історія, класифікація, концептуальні та методичні засади підготовки

Автор: 
Сельченкова Світлана Вікторівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2005
Артикул:
0405U001358
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
Становлення видів та формування системи переліків документів (1920–1990)
2.1. Передумови створення та функціонування переліків документів у 1920–1930
рр.
Жодне суспільство не в змозі зберегти всю створювану ним документацію, тому
питання відбору документів для подальшого зберігання завжди були в полі зору
державної влади. Спочатку відбір документів здійснювався стихійно, за певними
традиціями, а згодом був унормований відповідними актами.
Аналіз законодавчих та нормативних актів Російської імперії кінця XVІІІ– XІX
ст., проведений колективом ВНДІДАС [397, с. 13–48], свідчить, що вже за тих
часів функціонувала правова система, яка відображала державну політику в галузі
архівної справи, згідно з якою документи у відомствах мали готуватися до
архівного зберігання і поділялися на декілька категорій з виокремленням
видового складу документів довічного зберігання. Впродовж ХІХ ст. ці наста­нови
не раз змінювались, удосконалюючись та ускладнюючись відповідно до розуміння
суспільством значимості архівної ретроспективної інформації. Зако­нодавчі акти
переважно відображали стан архівів у кожному відомстві та накреслювали заходи
уряду щодо його поліпшення. Порядок визначення цін­ності документів та строки
їх зберігання регламентувалися спеціальними відомчими правилами та
інструкціями, що містили переліки категорій справ постійного і тимчасового
зберігання, а також справ, що підлягали знищенню після їх завершення у
діловодстві. Конкретні строки зберігання доку­мен­тів визначені не були. За
своїми характеристиками найближчим до сучасних пе­реліків є перелік, що містили
правила Військового міністерства (1859 р.). Він був побудований за галузевою
ознакою, категорії документів мали конкретні строки зберігання, до яких
надавалися примітки різного характеру [397, с. 18–19].
Разом з тим, неузгоджені дії міністерств у питаннях експертизи цінності
документів зумовлювали втрату цінних документів і завдали шкоди історичній
науці. На необхідність розроблення “єдиних правил розбирання, зберігання та
знищення документів” вказував керуючий Московським архівом Міністерства юстиції
М. Калачов. Він підкреслював також, що в установах необхідно прово­дити
попередній відбір документів, що “мають наукове значення для вічного
зберігання”, із подальшим передаванням їх до державних архівів [183, с. 31–32].
З критикою архівного законодавства в Росії виступав інший керуючий Московським
архівом Міністерства юстиції Д. Самоквасов [371, с. 115–117, 119–131], який
запропонував проект архівної реформи. Її реалізація передба­чала такі основні
заходи: створення в Росії центрального архівного управління, вироблення
загальних правил знищення та зберігання актів діловодства дер­жавних і
громадських установ, заснування шкіл архівознавства [370, с. 75–77, 78–88,
90–94]. Однак ці наміри так і не було здійснено.
Після розпаду Російської імперії, за доби визвольних змагань в Україні
1917–1920 рр., головним завданням у галузі архівної справи було рятування
архівів, яке доводилося здійснювати у неймовірно складних умовах. Питаннями
роботи архівів опікувалися спеціальні інституції урядів Української Народної
Республіки (УНР) та Української Держави за часів Центральної Ради (березень
1917 р. – квітень 1918 р.), Гетьманату (травень – грудень 1918 р.), Директорії
(1919–1920 рр.). У вересні 1917 р. були створені: бібліотечно-архівний відділ
при департаменті мистецтв Генерального секретарства справ освітніх (з 9 січня
1918 р.– Міністерство народної освіти (МНО) УНР; архівно-книжково-бібліо­течний
відділ Головного управління у справах мистецтв та національної куль­тури
(ГУМНК), підпорядкований МНО Української Держави; відділ охорони пам’яток
культури та мистецтв ГУМНК МНО УНР [216, с. 12]. Зазначеними інституціями було
зроблено певні спроби реформування архівної справи.
Перші заходи радянської влади в Україні також були спрямовані на організацію
охорони і зберігання архівних матеріалів. У лютому 1919 р. в м. Харкові у
структурі Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини
(ВУКОПМИС) Наркомосвіти УСРР було організовано архівно-бібліотечну секцію [8,
арк. 17], завданням якої серед інших стало опрацювання питань теорії і практики
архівної справи, здійснення контролю за відбором документів на постійне
зберігання. Юридичною підставою для роботи архівної секції став декрет Ради
Народних Комісарів (РНК) УСРР від 3 квітня 1919 р. “Про передачу історичних та
художніх цінностей у відання Народного Комісаріату Освіти” [259]. Згідно з цим
декретом всі архіви безпосередньо підпорядковувались Наркомосвіти, а установам
та організаціям заборонялося знищувати документи без його дозволу.
Архівною секцією була проведена значна робота щодо концентрації*
[* Під концентрацією розумілося приймання документів до державних архівів.]
архівних документів, упорядкування справ, прийнятих на зберігання, контролю за
станом архівної справи в установах [4, арк. 88]. На своїх засіданнях Архівна
секція розглядала методичні питання, пов’язані з “розбиранням типових архівів”,
порушувалися питання підготовки “інструкції загального характеру для розбирання
типових архівів” та складання переліків справ, що підлягали знищенню
[3, арк. 88, 99]. Проте діяльність архівної секції ВУКОПМИС обмежувалася
територією Києва, хоча певна увага приділялася й організації архівної справи на
місцях. З цією метою до губерній направляли інструкторів, які “здійснювали
загальний нагляд за ходом справи” [3, арк. 88]. 18 липня 1919 р архівну секцію
ВУКОПМИС було реорганізовано в Головне архівне управління у складі
Позашкільного відділу Наркомосвіти УСРР на правах підвідділу [10