Вы здесь

Українська біографічна проза першої половини ХХ століття: жанровий аспект (за творами В.Петрова, С.Васильченка, О.Ільченка, Л.Смілянського).

Автор: 
Грегуль Галина Василівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2005
Артикул:
0405U001479
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2 Парадоксальність сутності біографічної прози та
особливості її становлення за часів літературної політики
Здавалося б, що могло бути простіше за написання біографічного твору. Беруться
документально підтверджені факти з життя людини і, як писав Я. Кумок,
“обдуваються, обтираються, промаслюються” [81, 24] - готовий тобі життєпис.
Разом з тим звернімо увагу на біографічні дискусії, питання яких роками не
полишали шпальта газет та журналів. Відтак, те, що не потребувало на перший
погляд зусиль автора-біографа, виявилося не таким вже й простим ремеслом (за
В. Вульф). Звідси й парадоксальність сутності біографії.
Попри те, що вік біографічної прози обраховується тисячоліттями, але до сих пір
вона залишається загадкою. Неодноразово критики, біографи намагалися
сформулювати загальні правила щодо її написання, та їхні поради не приживалися
в літературному середовищі. До речі, основна теза всіх критичних завваг щодо
написання біографічної прози така: “Біограф повинен знати міру в зображені
будь-чого і будь-кого”. Разом з тим ця ж міра кожним трактувалася по-різному,
та й аналіз біографічного твору переважно зводився до двох дискусійних площин:
факт – домисел – вигадка та прототип – автор – головний герой.
На основі першої вибудовувалися скрупульозні дослідження, в яких нерідко “на
аптекарських вагах зважували скільки грамів вигадки допускається на кілограм
документу” [93, 229]. Іноді взагалі піддавали сумніву доцільність існування
художньої біографічної прози як такої, наголошуючи на тому, що “белетризація”
чи то “романізація” фактів призводить до написання вигаданих біографій.
Водночас маємо і різні підходи щодо сутності вигадки. З одного боку, вигадка є
своєрідним продовженням дійсності. Так, І. Стоун [160, 352] прирівнював вигадку
до добросовісної інтерпретації документу, а Ернест Хеменгуей [160, 343] - до
почерпання з пережитого особисто або побаченого з переживання інших. Натомість
деякі дослідники віддавали перевагу вигадці над дійсністю, фактом. Принаймні,
Г. Честертон стверджував: “Легенда правдивіша за факт, вона говорить нам якою
була людина для свого часу, факти ж – якою вона стала для деяких вчених
“крохоборов” багато століть по тому” [179, 301]. Тимчасом А. Моруа цінував
вигадку за красу: “Плутарх брехав... Ймовірно, це правда, але хіба не
прекрасно, що Плутарх так прекрасно брехав” [105, 405].
Друга площина стосувалася власне зображення головного героя. Відтак, нерідко
обговорювалися питання щодо місця і способу змалювання епохи, яка повинна бути
то - першою, то - останньою сходинкою у творі; основне у зображенні прототипу:
чи творча праця, чи інтимне життя, чи особливості характеру тощо; міра
дотримання надзвичайного та звичайного у постаті головного героя; місце автора
на сторінках твору: або чільне, від чого життєпис зводиться до твору “я і
такий-то”, або приховане за численною кількістю документів; призначення
біографа: дослідник, психолог чи письменник тощо.
Будь-яка розвідка у цій царині не могла винайти правила. Адже кожна біографія
як твір мистецтва залежить і від життєвого шляху головного героя, і від хисту
та задуму біографа, і від епохи авторової та прототипової, і від аудиторії, на
яку той розраховує. Все з’ясовується у контексті, і те, що було б доцільним для
однієї біографії, може просто завадити іншій. Слушно зауважував Ю. Лотман:
“Необхідно відразу відмітити, що будь-яка спроба відповісти на питання “як?”
яким-небудь готовим рецептом або вказівкою на певний ідеальний зразок завідомо
приречена на провал: скільки талановитих і компетентних авторів буде братися за
вирішення задачі, стільки і варіантів позитивної відповіді ми і отримаємо” [93,
228].
Разом з тим все-таки наявні спроби пізнати суть біографічного письма на
теоретичному рівні. Так, український філософ О. Валевський [18], розмірковуючи
над онтологією біографічного знання виводить трансцендентальні умови, за яких
реалізуються можливості біографічного письма. На думку дослідника, якщо на
питання “що таке людина?” відповідає філософія, то на питання “що таке саме ця
людина?” повинна дати відповідь біографія. Різниця помітна: біографа цікавить
людина як носій індивідуальних властивостей, певних характеристик, ознак і рис,
отже, мова йде про індивідуальність. Популярність тієї чи іншої біографічної
книги, власне, і залежить від вміння розкрити феномен індивідуальності
головного героя. На жаль, цей показник не завжди брали до уваги біографи, бо
сконцентровували свої зусилля навколо написання життєпису, а тому виступали
переважно у ролі дослідника. Від переваги першого чи другого залежав кінцевий
результат: створення наукового чи художнього біографічного твору. При цьому
О. Валевський виводить структуру феноменологічних очевидностей: текстуальність,
ідентичність, запит, гра, на основі яких і створюються біографічні твори.
Починається робота біографа з своєрідного питання “хто він?”. Відповідь на
такий узагальнений запит біограф спочатку шукає у текстах – документальних
свідченнях про особу, яка його цікавить. Таких речей може бути дуже багато:
щоденники, записники, нотатки, листи, спогади, документи, твори, чернетки,
фотокартки, кіноплівки тощо. Як пише І. Стоун, автор спочатку повинен:
“викинути з голови думку про те, що він письменник, і перетворитися в
книжкового черв’яка” [160, 378]. Водночас текстуальність не обов’язково повинна
містити буквений напис. Це своєрідний документальний факт, який допомагає
біографу реконструювати життєвий шлях головного героя. Обмежена кількість таких
свідчень тягне за собою безліч запитань з боку біографа. Разом з тим численна
кількість свідчень ще не дарує автору всі відповіді, адже нерідко зміст кількох
з