Вы здесь

Зародження і розвиток журналістикознавчих досліджень в Україні (кінець ХІХ ст. - 80-ті роки ХХ ст.)

Автор: 
Трачук Тетяна Анатоліївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2005
Артикул:
0405U001559
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ЗАРОДЖЕННЯ ЖУРНАЛІСТИКОЗНАВЧИХ
ДОСЛІДЖЕНЬ В УКРАЇНІ
2.1. Журналістикознавчі погляди Івана Франка
2.1.1. Теоретичні засади української преси. Проблеми функціонування і розвитку
українських періодичних видань, можливостей їхнього впливу на громадську думку
вже в другій половині XIX століття привертали увагу багатьох відомих
письменників, публіцистів, літературних критиків, літературознавців. Саме їхнє
зацікавлення журналістськими явищами певною мірою сприяло зародженню науки про
журналістику.
Зокрема, думки про виникнення і розвиток української преси, її роль, завдання
та місце в суспільному житті не раз висловлювали в своїх творах, листах відомі
діячі української культури і літератури І. Франко, О. Маковей, М. Грушевський,
Б. Грінченко, С. Єфремов, В. Щурат. Їхньому перу належать перші дослідницькі
праці, які можна віднести до розряду журналістикознавчих.
Дослідником, який вперше ґрунтовно проаналізував розвиток української преси і
чітко висловився щодо теорії журналістики, був Іван Франко. Він залишив багату
газетно-публіцистичну спадщину, був журналістом європейського рівня. У
передмові до збірки „В наймах у сусідів” вчений, уточнюючи бібліографію своїх
творів за 1874–1890 роки, писав: „...Виходить сума всіх моїх писань за ті літа
897, у тім числі 220 віршованих, 55 оповідань, 525 статей публіцистичних та
наукових, 89 рецензій і 8 записів із уст народу” [267, 262]. Власну
публіцистичну діяльність він розцінював як „початок школи політичного думання,
якого в такій формі і в такім об’ємі не має, мабуть, ні одно слов’янське
письменство” [267, 264].
І. Франко не тільки плідно працював у галузі журналістики, але і намагався
теоретично осмислити свою працю. Уже в ранніх статтях 70-х років він приділяв
значну увагу журналістиці як важливому чиннику суспільного і культурного життя.
І. Франка можна справедливо назвати одним із перших теоретиків журналістики.
Хоч він і не залишив цілісної теоретичної праці про цей вид
суспільно-політичної діяльності, існують твори, в яких його судження становлять
досить чітку систему поглядів щодо його розуміння журналістської теорії. А
саме: у статтях „Альманах чи газета” (1891), „По за межами можливого” (1900),
„Журнал і публіка” (1900), „Принципи і безпринципність” (1903), „Дещо про нашу
пресу” (1905), „Новини нашої літератури” (1907), „Передмова (до збірки „В
наймах у сусідів”)” (1914), „Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити
наші людові видавництва”, у монографії „Іван Вишенський і його твори” (1895).
Твердження І. Франка про журналістику, перевірені його багаторічною діяльністю
і пропущені через власний аналітичний розум, склали певну систему поглядів на
багато питань у цій сфері суспільно-політичного життя.
Проблеми „публіцистика – журналістика”, як стверджує М. Нечиталюк, для Каменяра
не існувало: „Він вживав ці поняття як синонімічні, але перевагу віддавав
все-таки термінові „публіцистика” [183, 215]. М. Нечиталюк приходить до таких
висновків: „Перший – в часи Франка журналістська термінологія ще не була
розроблена, а тому він дотримувався загальноприйнятих понять, запозичених із
польських джерел; другий – Франко вважав публіцистикою будь-який виступ у
періодичній і неперіодичній пресі, якщо він викликав гострий інтерес
громадськості і збуджував громадську думку, тобто критерієм будь-якого
журналістського матеріалу була суспільно-політична функція опублікованого
тексту” [183, 215].
Одним із головних положень розуміння І. Франком теорії журналістики і
публіцистики є принцип, сформульований ним так: ”У нас єдиний кодекс естетичний
– життя. Що воно зв’яже, те й буде зв’язане, а що воно розв’яже, те й буде
розв’язане” [263, 13]. Таким чином, основне для публіциста, на думку І. Франка,
це підтримка постійного контакту з життям суспільства.
І. Франко теоретично обґрунтував принципи і функції публіцистики, висловив
багато думок про її властивості й внутрішні закономірності.
Головною функцією публіцистики І. Франко вважав функцію формування громадської
думки, а під основним завданням публіциста розумів вироблення у читачів чіткого
і вірного уявлення про суспільні процеси та роз’яснення складних суспільних
проблем. Таке наше твердження доводять слова самого вченого: „показати, крім
моментального освітлення біжучих справ, також розвій найважливіших
суспільно-політичних питань у короткій, по змозі популярній формі” [267, 262].
Від публіциста він вимагав глибокого розуміння конкретної соціальної ситуації.
Актуальність будь-якого публіцистичного твору, який є своєрідним відгуком на ту
чи іншу суспільно-політичну подію, на думку І. Франка, залежить від уміння його
автора побачити у ній значне соціальне явище і проникнути у саму її суть. До
вибору теми публіцистові необхідно підходити аналітично, визначаючи міру
злободенності майбутнього твору. Творчість публіциста, як стверджував Каменяр,
повинна відповідати пекучим потребам часу. І. Франко гостро критикував появу в
пресі матеріалів на другорядні теми, які відволікають громадськість від
розуміння і розв’язання головних проблем часу.
І. Франко був, по суті, першим, хто визначив принцип міжпартійності преси. Він
вважав, що періодичне видання позапартійного типу не тільки можливе, а й конче
необхідне. Каменяр так охарактеризував спрямованість „Літературно-наукового
вісника”, редактором якого був з 1898 по 1906 рік: „Як орган Наукового
товариства імені Шевченка „Л.-н. вісник” не міг бути органом ані жодної
політичної партії, ані жодної літературної школи: навпаки, задля свойого
становища як одинокий літературно-науковий орган українсько-руської нації він
мусив давати місце різним поглядам. Різним літератур