Вы здесь

Естетосфера сучасного дизайну.

Автор: 
Пригорницька Анжеліка Андріївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2005
Артикул:
0405U001572
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2. Культурно-естетичний зміст практики дизайну
2.1. Творення форми як константа естетичного освоєння дійсності

Самовизначення будь-яких людських практик відбувається у тих вимірах часу і
простору, що доступні сучасному їм рівню свідомості. Дизайн-діяльність,
спрямована на регулювання та гармонізацію стосунків „людина-світ”, за своєю
природою є активним учасником всіх процесів освоєння людиною
темпорально-просторових структур буття і являє у формах предметності віхи
світовідчуття. Напрямки та межі орієнтації у просторі задають масштаби та форми
предметності. Логіка розгортання естетосфери дизайн-культури, витоки та
характер її сучасного дискурсу не можуть бути зрозумілими без дослідження
визначальних моментів формотворення, які являє нам культурний поступ.
Якщо скористатися з існуючої в сучасній естетиці концепції естетичних домінант,
як пануючих типів світовідчуття та світобачення, то їхнім відповідником в кожну
епоху є предметна єдність, що це виявляє [43, с. 16-22]. Реконструкція цих
естетичних домінант унаочнює етапи становлення та розгортання провідних тем
формотворення, якими є тема „дому”, „зовнішнього та внутрішнього”, „пластичного
і конструктивного”, „форми та образу”, „технології та матеріалу” тощо.
Буття людської предметності вбудоване у природний універсум, існує за його
законами. Усвідомлення всеєдності матеріального світу обумовлює структуру
зв’язків речового світу. Головний чинник будь-яких формотворень людини –
прагнення гармонійного співіснування з природою за законами біологічного
принципу оптимальності та економії енергії [39] – є природним витоком
естетичного та основою дизайнерської практики. Всупереч жорстким межам
природної необхідності та обумовленості формується ойкумена людського світу, і
предметність виступає матеріальним тілом, що дає змогу зрости та змужніти
людському духові.
Об‘єктивні природні закони пропорційності та антропний фактор є тими
координатами, які задають горизонти людському формотворенню від первісності до
наших днів. Людина творить предметно-просторове середовище, акумулюючи буттєвий
досвід виживання у природних умовах, інтуїтивні прозріння щодо інформативності
та символічності форм та розгортаючи власні виміри можливостей. Людський спосіб
буття у світі побудований на постійному розширенні меж оволодіння
темпорально-просторовим континуумом, що й окреслює розгортання формотворчих
практик.
Р.Арнхейм, фіксуючи взаємну обумовленість простору і предметності для людського
сприйняття, пише: „Хоча простір і переживається як щось одвічно присутнє, як
самодостатнє й дане, саме його переживання досягається лише через
взаємоспіввіднесеність предметів ... просторове сприйняття можливе лише у
присутності предметів, що сприймаються” [7, с. 9]. Тісний зв’язок архітектури
та дизайну підтверджується творчістю багатьох відомих архітекторів та
дизайнерів, чиї проекти не обмежуються вузькою спеціалізацією, а вибудовують
предметне середовище цілісно [18 Достатньо звернутись до творчості Генрі Ван де
Вельде, який зайнявся архітектурою у продовження своїх художніх пошуків та на
підтвердження теоретичних, У.Морріса, якого дизайн побутових речей привів до
ідеї необхідності проектування всього простору предметності, що втілилось у
побудованому за його проектом власного дому (відомого як Червоний дім).
Творчість Готфріда Земпера, Вальтера Гропіуса, Луїса Саллівена, Франка Ллойда
Райта, Ле Корбюзьє та інш. являє інтеграцію архітектурних, дизайнерських та
інженерних знань. ], адже природність, органічність зв’язку речей з
архітектурною одиницею їх перебування, споконвічна проблема рівня гармонійності
людського середовища. Архітектура є мистецтвом, яке оформлює людську тілесність
у матеріальне тіло відповідно до пануючих соціальних та просторових концептів.
В.Тасалов слушно зазначає, що „... „стрій” суспільства та його „образ життя”
глибоко пов’язані з їх архітектурною структуралізованістю” [173, с. 101]. Тому
більш адекватним для вибраного рівня аналізу формотворчості буде термін
архітектурно-дизайнерська практика [19 Їх розуміння вимагає обов’язкового
врахування інженерного мислення, як іманентної складової проектування та
виробництва на сучасному етапі.].
Прагнення створювати речі, відповідні загальним природним законам доцільності
та міри, лежить в основі створення вже найперших виробів людини. Звичайно, для
первісності головними стимулами винайдення форми знарядь праці та мисливства
був пошук відповідності їх функціональному призначенню, але органічним
компонентом її змісту виступали також культурно-соціальний досвід та
інформація. Адже, як коректно стверджує Ф.Уманцев, „... в періоди, коли
технічний розрахунок не міг ще мати місця, інтуїтивно-естетичне відчуття
доцільності форми, розвиваючись у процесі створення знарядь праці, відігравало
важливу роль у їх конструюванні” [179, с. 8].
Первісне світобачення визначається пануючими міфологемами. Опанування безмежних
сил природи починається зі створення рукотворного світу, сповненого речами, що
обслуговують людські потреби. Цей штучний світ живе та розгалужується як телос
культури. Більш того, як підкреслюють дослідники первісної культури, знаряддя
праці „були першими витворами прикладного мистецтва” й заклали „основи
мистецтва скульптури” [там само, с. 8]. Освоєння світу здійснювалось через
цілісне безпосереднє світовідчуття – через весь спектр моторних та тактильних
відчуттів. Природа і соціум – дві органічно взаємопов’язані складові первісного
світобачення.
Суспільна сутність людської природи відбивається у всіх об’єктах діяльнісної
активності. Найперші ж зра