Вы здесь

Антимонопольне регулювання в системі економічної безпеки України.

Автор: 
Олещенко Оксана Миколаївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2005
Артикул:
0405U001815
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ПРОБЛЕМИ АНТИМОНОПОЛЬНОГО РЕГУЛЮВАННЯ З УРАХУВАННЯМ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ
ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
2.1. Стратифікація напрямів і методів антимонопольного регулювання
Антимонопольне регулювання, що здійснюється у більшості країн світу, формується
на загальній теоретичній базі (п. 1.1 роботи). Різницею між ними є те, що
законодавства про захист економічної конкуренції ґрунтувалися на різних
концептуальних засадах. Найбільшого поширення набули дві концепції конкурентної
політики [94, С. 18-19].
Перша з них базується на пануванні ринку. Її суть полягає в тому, що суб’єкт
господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на певному ринку за умов
володіння значною часткою відповідного ринку. При цьому така частка набагато
перевищує частку його найближчого за розміром суперника. Однак необхідно мати
на увазі, що монопольне (домінуюче) становище саме по собі не є порушенням
антимонопольного законодавства. Але воно не допускає зловживань з застосуванням
ринкової влади.
Друга концепція базується на владі над ринком (ринковій владі). Влада над
ринком - це здатність суб’єкта господарювання (групи суб’єктів господарювання)
піднімати і з вигодою для себе утримувати протягом значного періоду часу ціни
вище конкурентного рівня. Іноді владу над ринком називають також монопольною
владою. Навмисне використання монопольного (домінуючого) становища на ринку або
зловживання ним призводить до стримування виробництва і втрат економічного
багатства. Крім завищення цін використання влади над ринком може виявлятися в
зниженні якості послуг або в стримуванні нововведень на відповідних ринках.
Серед чинників, що породжують ринкову владу, прийнято виділяти високий ступінь
ринкової концентрації, наявність бар’єрів вступу на ринок і нестачу
товарів-замінників [97]. Масштаби зловживань монопольним (домінуючим)
становищем на ринку можуть широко варіюватися залежно від сектора економіки. Це
потребує застосування заходів антимонопольного регулювання проти використання
великими учасниками ринку своєї влади над ринком.
У світі відомі такі різновиди політики щодо захисту конкуренції [52, 82]:
антитрестівська політика, яка застосовується у США;
конкурентна політика, якої дотримуються країни ЄС;
антимонопольна політика, характерним прикладом якої є законодавство Японії.
Антитрестівська політика США передбачає здійснення заходів, що спрямовані проти
існування монополій та монопольних дій суб’єктів господарювання [64]. Така
політика базується на підтримці рівноваги між антиконкурентним ефектом та
ефективністю економіки.
Конкурентна політика, яка здійснюється в країнах ЄС, дозволяє створення та
існування великих компаній, але не дозволяє їм зловживати своїм монопольним
(домінуючим) становищем, якщо негативний ефект від порушення конкуренції не
перевищує суспільний ефект, який може бути за наявності конкуренції. Одночасно
конкурентна політика країн ЄС має добре розроблене законодавство, яке захищає
невеликі та середні підприємства від проявів монопольної влади. Малі компанії
часто мають права на здійснення дій, що заборонені великим [82, 94].
Антимонопольна політика, що здійснюється в Японії, передбачає заходи,
спрямовані на заборону: монополізації приватного бізнесу, обмеження торгівлі,
обмежувальних угод між учасниками ринків, дискримінації в ціноутворенні,
надання виключних прав на укладання угод, вертикальних угод про обмеження
торгівлі тощо [82, 94].
На відміну від розвинених країн світу становлення та розвиток антимонопольного
регулювання в Україні відбувається не в період піднесення виробництва, а
навпаки за умови економічної кризи. Тому нагальною проблемою є створення
конкурентного середовища, якого в багатьох галузях раніше не існувало. У
різноманітті національних особливостей міжнародного антимонопольного
регулювання можна виділити три основні класичні елементи антимонопольного
регулювання, характерні для України, які здійснюються з метою захисту
економічної конкуренції [41, 59, 64, 82].
Ці елементи включають основні види обмежувальної ділової практики на сучасному
етапі розвитку антимонопольного регулювання і являють собою сукупність заходів,
спрямованих на:
запобігання та недопущення антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів
господарювання;
недопущення зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку;
контроль за економічною концентрацією.
2.1.1. Запобігання та недопущення антиконкурентних узгоджених дій
Антимонопольне законодавство більшості країн світу забороняє антиконкурентні
узгоджені дії між суб’єктами господарювання [94, 96, 107]. При цьому
розрізняють горизонтальні угоди (угоди між конкурентами) та вертикальні угоди
(між підприємствами, що уособлюють у собі різні ступені процесу виробництва чи
обігу). Найбільш шкідливими для конкуренції є горизонтальні (картельні) угоди.
У більшості країн вони заборонені як такі (правило per se (лат.) – “само по
собі”), без будь-яких винятків [98, 100]. Це, як правило, угоди щодо
встановлення цін, розподілу ринків чи покупців, а також відмови у веденні
переговорів чи зговору при торгах. Індивідуальна або колективна поведінка,
метою якої є послаблення або запобігання конкуренції серед учасників на певному
ринку, називається обмеженням конкуренції по горизонталі. Приклади таких
горизонтальних угод наведено у табл. 2.1.
Таблиця 2.1
Обмеження по горизонталі [94, С. 63]
Вид обмеження по горизонталі
Зміст обмеження по горизонталі
встановлення фіксованих цін
постачальники-конкуренти замість незалежного встановлення ціни об’єднуються
шляхом укладення угоди про співробітництво в ціноутворенні
свідомий паралелізм
постачальники-конкуренти, не укладаючи угоди, повідомля