Вы здесь

Конституційно-правові основи туризму в Україні.

Автор: 
Опанасюк Наталія Анатоліївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2005
Артикул:
3405U002218
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

глава 2) [127].
Основою законодавства про підприємництво, констатує О. Макаров, є Цивільний
кодекс Російської Федерації (ЦК РФ), що об`єднує загальні норми приватного
права і спеціальні норми, що регулюють підприємницьку діяльність. ЦК РФ
визначив пріоритет загальноцивільного законодавства над спеціальними актами
комерційного законодавства. Це підтверджується тим, що норми цивільного права,
які містяться в спеціальних законах, повинні відповідати Цивільному кодексу
Росії. Якщо ті чи інші відносини у сфері підприємництва врегульовані і
спеціальним законодавством, і нормами ЦК, то цивільно-правові норми
спеціального закону будуть застосовуватися лише в тій частині, що не суперечить
Цивільному кодексу [128, с. 88].
У цьому зв`язку ним робиться висновок, що основним актом в системі
законодавства про туристичну діяльність Росії є ЦК, а отже, обґрунтовується
належність туристичного законодавства до цивільного права [128, с. 88].
З вищенаведеними точками зору про виключно цивільну-правову сутність норм, що
регламентують діяльність в галузі туризму, не можна погодитися, оскільки в
предметі правового регулювання цивільного права є лише невелика частка
відносин, які виникають у сфері провадження туристичної діяльності. Це, перш за
все, як вірно зауважує О. Макаров [128], підприємницька діяльність суб`єктів
туристичного господарювання, їх правовий стан, договірні правовідносини між
суб`єктами підприємництва, між суб`єктом туристичної діяльності й споживачем –
туристом, захист прав споживачів туристичних послуг, цивільно-правова
відповідальність сторін за договором тощо.
Натомість деякі російські вчені не поділяють також і позицію прихильників
пріоритету цивільно-правових норм над нормами спеціального законодавства про
туризм. Вони наголошують на пріоритеті саме цивільно-правових норм Закону про
основи туристичної діяльності порівняно із загальними нормами Цивільного
кодексу, обґрунтовуючи тим, що в російському праві діє принцип lex specialis
derogat generali – “спеціальний закон витискує загальний” [129].
Що стосується самого законодавства про туризм, то коло правових норм з питань
туризму надзвичайно широке і своєрідне. Загалом вони містяться у значній
кількості різногалузевих нормативних актів і створюють певну систему
законодавства про туризм, до складу якої входять норми: 1) адміністративного
права, що регламентують публічну організацію турпідприємств, а також їх
відповідальність перед державою; 2) цивільного права, які регулюють відносини з
туристичних договорів, а також захист прав споживачів турпослуг; 3) фінансового
права, що встановлюють порядок оподаткування турпідприємств, галузеві
особливості формування собівартості турпродукту та інше; 4) міжнародного
приватного права, що регулюють діяльність українських турпідприємств на
міжнародному ринку й іноземних організацій і громадян, які здійснюють
туристичну діяльність в Україні; 5) кримінального права, що встановлюють
відповідальність за порушення прав споживачів, незаконне підприємництво,
фіктивне банкрутство, сприяння нелегальній міграції тощо.
Але основою розвитку туризму та реалізації людиною і громадянином свого права
на туризм (свободу туристичних подорожей) відповідно до міжнародно-правових
стандартів вважаються такі загальнолюдські цінності як право на свободу
пересування, закріплене Загальною декларацією прав людини 1948 року [130],
право на відпочинок і охорону здоров`я, гарантоване Міжнародним пактом про
економічні, соціальні й культурні права 1966 року [131] тощо. Вказані
міжнародні документи стали основою для розроблення міжнародних стандартів
свободи туризму (туристичних подорожей).
Зокрема, Глобальний етичний кодекс туризму (1999 р.) вперше проголосив, що
“право на туризм” має кожна людина, а її ресурси належать усьому людству [132,
с. 121].
Першим серйозним кроком українського законодавця врегулювати такі специфічні
відносини як туристичні було прийняття в 1995 році Верховною Радою України
базового Закону України “Про туризм”. Цей Закон став фундаментом як для
розбудови демократичного суспільства в цілому, так і законодавства про туризм,
зокрема. Саме в ньому за відсутності конституційного закріплення було
забезпечено реалізацію одного з основних загальнолюдських природних прав, що
проголошене Загальною декларацією прав людини 1948 року: право на свободу
пересування, право покинути будь-яку країну, включаючи й свою власну, і
повертатися у свою країну (ст. 13) як суб`єктивного права людини на туризм.
З огляду на це особливого значення набуває прийнята 28 червня 1996 року
Конституція України, до якої імплементовано вищезазначене положення Загальної
декларації прав людини, забезпечив тим самим повноту системності природних і
невід`ємних прав людини в Україні. Закріплення зазначених прав у конституційній
нормі має велике значення саме по собі, але воно ще й підсилюється тією
обставиною, що із свободою пересування тісно пов`язана реалізація багатьох
інших конституційних прав і свобод, наприклад, право на відпочинок, охорону
здоров`я, безпечне довкілля тощо.
На нашу думку, наукове осмислення проблем реалізації права на свободу
пересування як суб`єктивного права на туризм варто розпочати з формулювання
точного уявлення про галузеву природу відповідного правового інституту.
Зазначимо, що з приводу галузевої належності інституту реалізації права на
свободу пересування у вітчизняній літературі висловлено декілька протилежних
поглядів. Зокрема, деякі вчені-правознавці, насамперед, С. Б. Чехович відносить
реалізацію права на свободу пересування до предмет