Вы здесь

Особливості отримання ультрадисперсної структури в системі WC-Co (Ni) з високим вмістом металевої фази та розробка матеріалів з підвищеними механічними властивостями

Автор: 
Толочин Олександр Іванович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2005
Артикул:
3405U002761
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ III Українознавча проблематика у роботі провідних наукових організацій
Наддніпрянської України
Окрім університетських центрів Наддніпрянської України, якими були Київський,
Харківський і Новоросійський університети, в останній чверті ХIХ – початку ХХ
ст. головними центрами розвитку української науки і культури стають численні
наукові установи та організації академічного типу. У цей же час відбувається
складний процес інституціоналізації науки та її окремих галузей. Цей тривалий і
суперечливий процес включав такі сторони, як формування кола науковців, які
усвідомлюють особливості об’єкта дослідження, спілкування на організаційному та
змістовно-пізнавальному рівні між собою, утворюють наукові товариства,
організовують спеціалізовані періодичні видання тощо [293 Зайцева З. І. Наукові
товариства як інституції української науки другої половини XIX — початку XX ст.
// Питання історії, історіографії, джерелознавства та архівознавства
Центральної та Східної Європи: Зб. наук. праць. — К., Чернівці, 1997. —
С.66—67.]. Складні історичні і політичні обставини серйозно гальмували розвиток
національної науки в Україні у класичних інституційних формах. Як вказує
дослідник З. Зайцева, «у Росії мовні заборони, відсутність української школи,
ігнорування національної історії, економічної своєрідності призвели до затримки
формування модерної структури національної науки з повноцінними інституціями
(університети, наукова періодика, товариства і ін.)» [294 Зайцева З. І.
Українське Наукове Товариство у контексті інституційних процесів в українській
науці початку XX ст. // Україна XX ст.: Культура, ідеологія, політика. Зб.
статей. — К., 2001. — Вип. 4. — С.124.].
Хоча різноманітні історико-філологічні товариства при університетах, інші
наукові організації існували у Наддніпрянщині у досліджуваний нами період, але
вони мали обмежені можливості для вивчення української проблематики внаслідок
жорсткого контролю з боку царської адміністрації. Тематика їхніх публікацій хоч
і набувала українознавчої спрямованості, але не достатньою мірою. Однак власне
наукові товариства відіграли величезну роль у розгортанні українського
наукового руху та реалізації соціальних функцій науки у тогочасному
суспільстві, у становленні і піднесенні українознавчих досліджень у науковому
житті. До таких наукових організацій та установ, створених на громадських
засадах, слід віднести Історичне товариство Нестора-літописця при університеті
св. Володимира, Київське товариство охорони пам’яток старовини і мистецтва,
Товариство дослідників Волині, Подільське церковне історико-археологічне
товариство на чолі з видатним вченим Ю. Сіцінським та кілька менш значних, які
діяли на Правобережній Україні. На території Лівобережної та Південної України
у той час існували Ніжинське історико-філологічне товариство при Інституті
князя Безбородька, Історико-філологічне товариство при Новоросійському
університеті в Одесі і, безумовно, потужні губернські вчені архівні комісії, що
почали створюватися у Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст. Найголовнішими
з погляду українознавства були Чернігівська, Полтавська і Катеринославська
вчена архівні комісії, у яких здійснювалася важлива наукова робота з вивчення
України та її народу.
Спільним для усіх цих вищеназваних товариств і організацій є те, що вони у
своїй більшості мали по суті краєзнавчий характер, були засновані на
громадських засадах і за таким принципом функціонували. Членами цих установ
були не лише науковці-професіонали, відомі українські і російські вчені, а й
аматори, проте таке становище не дуже відбивалося на науковому рівні вказаних
організацій. Через суспільно-політичні обставини мовою діловодства останніх
була російська мова, однак це не означало, що у них були відсутні українознавчі
пошуки. Тим паче, як зазначає історик Осип Гермайзе, у системі цих установ
«творча робота «будівників української культури» ні на хвилинку не припинялася,
весь час розвивалася, незважаючи на тяжкі умови праці в Російській імперії»
[295 ІР НБУВ: ф.Х, спр. 17075, арк. 1.]. Власне науково-теоретична спадщина цих
товариств склала основу т.зв. регіонального напряму в українознавстві, значно
збагатила українську науку і культуру, була і є гідним взірцем для наступних
поколінь науковців. Але діяльність цих наукових закладів, їх внесок у справу
розвитку українознавчої науки, хоч і заслуговує на певну увагу, є темою
окремого наукового дослідження.
Разом з тим одне з головних місць у системі наукових осередків того часу
посідають Українське Наукове Товариство у Києві (далі — УНТ) і Харківське
історико-філологічне товариство у Харкові (далі – ХІФТ), які були однією з
перших (поряд з НТШ у Львові) вільних асоціацій українських учених, що зробили
дуже багато для їх організаційного згуртування у передреволюційні роки і
становленні основних напрямків українознавчих студій. Саме тому наукова
діяльність цих товариств заслуговує на окремий розгляд.
3.1. Діяльність вчених–українознавців у структурі
Українського Наукового Товариства
У Наддніпрянській Україні формування національної науки почалося у перших
просвітницьких організаціях, а потім у громадській структурі, що об’єднала
українських вчених – Українському Науковому Товаристві у Києві, яке стало
попередником Української академії наук, її прообразом, сприяло зміцненню
наукових напрямів, що становлять ядро національної культури. Ідея створення
розвиненої наукової інституції у Києві, яка б відповідала потребам українських
учених у спілкуванні та більш жвавому розв’язанні проблем розвитку
українознавчої науки, виношувалася кількома поколіннями українсько