Вы здесь

"Стильові ососбливості моделювання жіночих характерів в українській літературі другої половини ХІХ -початку ХХ ст."

Автор: 
Білоус Наталя Володимирівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2005
Артикул:
3405U004430
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
Романтична та сентиментальна концепції жіночого характеру в українській
літературі
На початку ХІХ століття література стає універсальним засобом художнього
дослідження дійсності в її історичному русі, літературна творчість тісно
зближається з народнопоетичною, “нова література є явищем свідомо національним,
яке в усьому комплексі тематики, проблематики, ідейного змісту,
морально-етичних поглядів, естетичного відношення до дійсності, в народній мові
та засобах її відображення виражає самобутні риси української ментальності”
[199, с. 11]. Саме наприкінці ХУІІІ – на початку ХІХ століття канонічні стилі
давньої літератури, які відзначалися високим рівнем знаковості образної
структури, відійшли в минуле, натомість формується новий тип творчості з його
індивідуальним началом. Важливою складовою нової літератури були народні
художні традиції; особливу відігравала народна поезія, її світосприйняття,
проблематика, образне мислення. Вплив останнього особливо яскраво виявився саме
у жіночих образах та характерах, які зустрічаємо у творах І.Котляревського,
Г.Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, П.Куліша, Ганни Барвінок.
Саме в цей час поступово у мистецтві та культурі формується нова концепція
особистості, що насамперед пов’язано з добою романтизму, характер стає основним
предметом художнього пізнання, а особистісне начало висувається на передній
план зображення.
“Характери романтиків переважно ідеалізовані, відірвані від реальної дійсності,
точніше від того соціального середовища, яке їх породжувало. В характері людей
поетів-романтиків цікавили насамперед їхні яскраво індивідуальні, особистісні
риси” [32, с. 135]. Закономірно, що романтизму притаманна увага до
індивідуальної психології особистості, при цьому, намагаючись охопити внутрішнє
життя людини в усій повноті, романтики враховували порухи як серця, так і
розуму. Успадкувавши у сентименталістів інтерес до внутрішнього світу, до
“життя серця”, романтики, однак, зображують “почуттєву” сторону людського буття
не так однобічно, як їх попередники. Представники романтизму приділяють увагу
єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей. Недарма Ф.Шлегель визначав
романтичну поезію як “прогресивну і універсальну”[цит. за 32, с. 373]. В ній,
на думку німецького теоретика, мають поєднуватися і філософія, і словесне
мистецтво, і необмежене самовираження творчої індивідуальності.
Романтична поетика вимагає, щоб характери героїв подавалися вже як завершені,
сформовані. У характерах виявляються і основні риси поетики романтизму –
інтерес до небуденного, незвичайного, яскравого, підкреслена увага до
незвичайних героїв і обставин, виключна особистість.
Тому героїні романтичних творів, як правило, надзвичайні красуні, часто їх
виключність підкреслюється не лише зовнішніми рисами, але й внутрішніми. Саме
романтизму та романтичному типу художнього мислення притаманний дух неспокою
особистості, її прагнення до свободи, до максимального самовираження. Тому
героїні – горді, сильні духом, рішучі (особливо це стосується творів на
історичну тематику).
Романтики відкрили суб’єктивну людину в діалектичній суперечності її численних
зв’язків з природою, суспільством, побутовим оточенням. Художній психологізм
ґрунтується на розкритті незвичності дій і вчинків героїв, акцентуванні їх
бурхливих, всепоглинаючих пристрастей, джерелом яких часто виступає
ірраціональне, підсвідоме. Тому часто в центрі твору – любовна колізія,
фатальне кохання, за допомогою якого автор розкриває характер героїні, її
внутрішній світ; заради кохання вона здатна на будь-які вчинки. Іноді глибокі
почуття, нерозділене кохання призводять навіть до божевілля та загибелі.
Відповідно до романтичної концепції особистості, героїня усвідомлює свою
самоцінність, право на щастя, зокрема право кохати і бути коханою попри всі
негаразди. Досить часто у романтиків конфлікт будується на основі суперечностей
любовного трикутника – це або “внутрішній” конфлікт, пов’язаний з нерозділеними
коханням, або «зовнішній» – хлопець і дівчина кохають одне одного, проте не
можуть побратися через соціальні обставини.
Говорячи про концепцію особистості у романтичній літературі, не можна не
згадати про те, що розвиток романтичного типу творчості почався ще у
преромантизмі. Як загальноєвропейське явище преромантизм з’являється на рубежі
літературних епох, коли концепція мистецтва, підпорядкованого усталеній
художній теорії, змінюється концепцією мистецтва спонтанного, оригінального, де
замість універсального античного ідеалу висувається національне середньовіччя,
коли раціональне й емоціональне виступають не в гармонії, а в протиставленні.
За Д.С.Наливайком, європейський преромантизм – це ще остаточно не оформлена
художня система, ідейно-естетичний рух пізнього Просвітництва, який включав у
себе руссоїзм, сентименталізм, штюрмерство, зародження і розвиток
фольклористики та інші явища, котрі типологічно і, як правило, хронологічно
передували романтизмові. Преромантизм у європейських країнах формувався на
противагу ранньопросвітительському космополітизму та універсалізму (як визнанню
всезагальної однаковості людства), а також раціоналізму в трактуванні
суспільного розвитку, індивідуальної психології, виявляв подальший рух
суспільної свідомості від загального до конкретного, до усвідомлення
національної самобутності й специфіки історичного розвитку кожного народу [132,
с. 212-223]. У руслі преромантичної естетики творили Г.Квітка-Основ’яненко,
І.Котляревський, Є.Гребінка, Марко Вовчок, ряд інших письменників, їхні жіночі
характери позначені рисами сентименталізму, про