Вы здесь

Розвиток орендних земельних відносин у сільському господарстві

Автор: 
Данкевич Андрій Євгенович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2005
Артикул:
0405U004662
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2

ОРЕНДНІ ЗЕМЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

2.1. Власність на землю як основа формування орендних земельних відносин

На протязі тривалої історії розвитку суспільства докорінні зміни в економічному житті починаються з перетворень у відносинах власності.
Власність - категорія різнопланова, насамперед, економічна (базисна), але у той же час і юридична (надбудовна). В економічному розумінні власність охоплює від початку і до кінця весь господарський процес. Юридичний аспект власності проявляється після врегулювання відповідними нормативно-правовими актами майнових відносин між різними суб'єктами, в результаті чого вони наділяються правом власності.
"Власність - це приналежність засобів і продуктів виробництва певним особам - індивідам або колективам - у певних історичних умовах, які відображають конкретний тип відносин власності. У той же час - це і економічні відносини між людьми з приводу належності, поділу та перерозподілу об'єктів власності" [55, с. 376].
З іншої точки зору, власність як соціальний процес - це привласнення людьми життєвих благ, робочої сили, інформації, грошей, цінних паперів тощо, ставлення до життєвих благ, як до своїх [55, с. 376]. На думку академіка І.І. Лукінова суспільно-економічний прогрес немислимий без прогресивних зрушень у системі відносин власності [87, с. 18].
Формою реалізації власності є сукупність та взаємодія таких категорій, як користування, володіння, розпорядження. Ці правомочності беруть свої витоки ще з римського приватного права, де були вперше сформульовані, і протягом багатовікової історії становлення правової системи дістали серед юристів назву "тріади".
Тріадна формула правомочностей власника у вітчизняному законодавстві закріплена Законом України "Про власність" (ст. 2). Особливої актуальності дане питання набуло у сільському господарстві з часу проголошення незалежності України та формування на її теренах держави з розвиненою ринковою економікою.
В новому Земельному кодексі України записано: "Право власності на землю - це право володіти, користуватися й розпоряджатися земельними ділянками" (ст. 78, ч. 1).
Власність на землю (право власності на землю) - належність земельної ділянки фізичній або юридичній особі, територіальній громаді чи державі. Згідно зі ст. 125 ЗК право власності на земельну ділянку виникає після встановлення меж цієї ділянки у натурі (на місцевості), одержання її власником державного акта права власності та його державної реєстрації. Забороняється використовувати земельну ділянку до встановлення її меж на місцевості, одержання державного акта та його реєстрації [75, с. 9].
Відносини володіння характеризуються наявністю у суб'єкта об'єктів привласнення. Вони є постійними і складаються у процесі реформ. Відносини користування проявляються у процесі виробничого або особистого споживання об'єктів. Реалізація власності у формі розпорядження означає, що власник по відношенню до не власників визначає подальшу долю об'єкта (обмін, споживання, знищення, оренда). Ці правомочності взаємопов'язані і лише в комплексі складають юридичний зміст права власності.
Конституцією України закріплено три форми права власності на землю: приватна, комунальна та державна. Відповідно до Конституції України, цивільного законодавства України та Земельного кодексу України, приватна власність - це власність фізичних або юридичних осіб; комунальна власність - це власність місцевих та територіальних громад, від імені яких виступають сільські селищні, міські, районні та обласні ради; державна власність - це власність держави від імені якої виступають, відповідно до своїх повноважень, районні та обласні державні адміністрації, Кабінету Міністрів України, Верховна Рада України [75, с. 61].
Впродовж тривалої історії розвитку суспільства існували різні точки зору щодо переваг кожної з форм.
Давньогрецький філософ і вчений Аристотель підтримував приватну власність. На його думку власність повинна бути спільною тільки у відносному розумінні, а взагалі - приватною [10, с. 412].
Сільське господарство повинно бути переведено на приватну основу. Приватна власність на землю необхідна, щоб забезпечити раціональність і безконфліктність у користуванні, володінні й розпорядженні нею.
На думку П.І. Гайдуцького та А.М. Стельмащука приватна власність - основний фактор прискорення науково-технічного прогресу, реальна основа ефективного господарювання.
Основними структурними компонентами власності є:
? спосіб і характер поєднання факторів виробництва - особистого і речового, що виражає внутрішній тісний зв'язок власності;
? привласнення результатів економічної діяльності, що становить головний внутрішній зміст цього процесу;
об?єкт права власності - відповідно до статті 79 Земельного кодексу України, - є земельні ділянки з установленими межами, певним місце розташуванням, з визначеними щодо них правами.
суб?єктами права власності - згідно статті 80 Земельного кодексу України є: юридичні та фізичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади - на землі комунальної власності; держава - на землі державної власності.
Метою відносин власності є задоволення потреб і інтересів власника. Форми реалізації власності різні. У сільському господарстві формою реалізації власності на землі виступає земельна рента або доход (підприємницький, торговий, тощо), оренда, кооперація.
В умовах оренди відносини власності ускладнюються, адже з'являється нова діюча особа - орендар, а власник об'єкта власності стає орендодавцем. У процесі передачі в оренду відбувається розмежування прав. Причому за орендодавцем залишається право розпорядження власністю, а право володіння і користування нею переходить орендарю.
За часів командно-адміністративної системи в Україні існувала лише державна власність на землю. Відповідно до Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про власність" від 7 лютого 1991 року №697-XII власність в Укра