Вы здесь

П’єса-притча. Генеза. Поетика.

Автор: 
ВЕРЕМЧУК Юлія Володимирівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2005
Артикул:
0405U004714
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
СВОЄРІДНІСТЬ ПОЕТИКИ П'ЄСИ-ПРИТЧІ
2.1. Основні ознаки жанру.
П'єса-притча утворилася у результаті синтезу драматичного начала з притчевим компонентом. За спостереженням В. Фролова "жанрові форми драми синтезуються не лише в плані тематичному (романтична драма, публіцистична драма); жанри утворюються головним чином на комбінаціях "конструктивного" розрізу, у структурах, в котрих жанри сполучаються по лінії: драма - трагедія - комедія..." [150,385]. Саме таким чином сконструйована п'єса-притча, як зазначає дослідник, "з її інакомовними планами, з внутрішніми течіями дії та діалогу" [150,385].
Зародившись у сакральних текстах і пройшовши різноманітні етапи розвитку, у ХХ столітті п'єса-притча оформилася як самостійний жанр з цілим комплексом атрибутивних ознак. Наявність притчевого компоненту, перш за все, позначається на тому колі питань, що ними визначається специфіка тематичного діапазону п'єси-притчі. Насамперед та переважно, це морально-етична проблематика, наприклад стосунки індивіду та суспільства, місце людини у сучасному світі, свобода особистості, міжособистісне спілкування та ін.. Сучасні драматурги вдаються до притчі аби привернути увагу до істин морального характеру, які в силу тих чи інших причин вже не розглядаються як мірила людського життя. Коло проблем безпосередньо впливає на загальний характер твору, позбавляючи його конкретно-історичного спрямування, надаючи натомість універсального звучання та філософічності. У п'єсі-притчі на основі конкретного прикладу розробляються загальнолюдські проблеми, а тому сюжет її є позачасовим та позаісторичним, що дозволяє зобразити експериментальну ситуацію, а у ній героя - суб'єкта морального вибору. Саме тому автори багатьох п'єс-притч будують свої твори не на оригінальному, а на запозиченому матеріалі (Б. Брехт, Ж. Ануй, Ж.-П. Сартр, Т. Стоппард); а час та місце дії обирають цілком умовні (Е. Йонеско, М. Фріш, Ф. Дюрренматт, С. Беккет).
П'єса-притча передбачає існування певної моралі, яка формулюється у вигляді магістральної ідеї, афоризму, що містить основну думку твору, і, на відміну від релігійної притчі, не обов'язково відкрито висловлюється у тексті. Таким чином, неприкритий дидактизм канонічної притчі поступається місцем концептуальності. Концепція твору будується на співвіднесенні конкретного життєвого випадку (у якому, втім, часто присутні казкові, неправдоподібні елементи) зі сферою людського буття. Отже, зауваження Г. Гегеля стосовно того, що притча "бере події зі сфери звичайного життя, але надає їм вищого і загальнішого смислу, маючи своєю метою зробити зрозумілим і наочним цей смисл за допомогою повсякденного випадку, що розглядається сам по собі" [45,100-101], лишається значною мірою справедливим і щодо п'єси-притчі. У ній поєднані прагнення осягнути сутність даного моменту, особливості дійсності з одного боку, а з іншого - пропустити цю дійсність крізь призму вічності, повернутися до самого початку буття, реанімувати інтерес до загальнолюдського, повторюваного, незмінного. У такому контексті п'єса-притча зберігає риси притчі канонічної, для якої зазначені характеристики були необхідною умовою функціонування.
Важливою константою п'єси-притчі є її інтелектуальність ("інтелектуалістичність"), що пов'язано з особливостями дидактичного впливу, який в першу чергу спрямовується на сферу мислительної діяльності реципієнта. Власне, без залучення інтелекту читача розкриття концепції твору виявляється неможливим, оскільки, як було зазначено вище, основна думка не завжди озвучується у п'єсі безпосередньо. Більше того, природою п'єси-притчі передбачається потенційна відкритість для інтерпретації. Значна роль суб'єктивного фактора (особливостей світобачення як автора, так і читача) у рецепції п'єси-притчі закладає потенційну багатоваріантність її тлумачення. Так, образ Клер Цаханасян з п'єси-притчі Ф.Дюрренматта "Гостина старої дами", наприклад, можна тлумачити як втілення на метафоричному рівні караючої сили правосуддя або виконання закону відплати за вчинки, а поряд з цим автор п'єси вказав на інше бачення образу: "Клер Цаханасян - не втілення справедливості, плану Маршалла чи Апокаліпсису, вона - тільки те, чим вона є, найбагатша в світі жінка, спроможна, завдяки своєму майнові діяти, як героїня грецької трагедії, без жодних обмежень, жорстоко, десь так, як Медея" [62,160]. Однак авторське пояснення не виключає можливості існування й інших інтерпретацій його твору, оскільки п'єса-притча передбачає вплив на інтелект читача (глядача), а одне із завдань притчевого драматурга - привернути увагу до проблеми, а не розв'язати її. На нашу думку, Фрідріх Дюрренматт був цілком свідомий цієї особливості п'єси-притчі, коли зауважив: "Я змальовую людей, а не маріонеток, дію, а не алегорію, показую світ, а не мораль, як мені часом приписують, ба навіть не намагаюся зіставляти свою п'єсу зі світом, усе це природно відбувається саме собою, поки до театру належить і публіка" [62,159] (підкреслено мною - Ю.В.). З іншого боку, Бертольт Брехт не залишав достатнього простору для виникнення у свідомості реципієнта кількох відмінних один від одного варіантів тлумачення своєї п'єси-притчі "Кавказьке крейдяне коло". Автор чітко виокремив мораль твору, вказавши тим самим на власне бачення проблеми п'єси:
Співець.
А ви, - ті, хто слухав історію нашу, -
Пам'ятайте старі заповіти:
Все на світі належати має
тим, хто вчинками добрими славен:
Діти - матері гідній, щоб людьми їх зростила,
Коні - вершникам вмілим, що правлять несхибно.
А долини - господарям ревним,
Що зросять їх водою, щоб добре родили [28,511].
Таким чином, залежно від способу вираження основної думки, можемо умовно виділити два типи п'єси-притчі: один характеризується наявністю чіткої позиції автора щодо поставленої проблеми та однозначністю висновку (притчі Б.Брехта, М.Фріша, Т.Уайлдера), тоді як інший передбачає багатоваріантність тлумачення твору (п'єси-притчі Е.Йонеско, С.Беккета).
Побудова сюжету теж має свої особ