Вы здесь

Дискурс театру у французькій драматургії XVII століття.

Автор: 
Косенко Наталія Євгеніївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2005
Артикул:
0405U004868
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2. СЕМІОТИЧНИЙ ПРОСТІР ТЕАТРАЛЬНОГО ДИСКУРСУ
ХVІІ СТОЛІТТЯ

2.1. Знаковий простір французької класицистичної драми ХVІІ століття
Найприродніше уявити собі будь-яку систему, в тому числі театральну, у вигляді простору знаків (символів) та їх структурних співвідношень (синтагм), за допомогою яких людина виражає своє відношення до оточуючої її дійсності. Таке метафоричне зіставлення поетики мови і поетики театру є абсолютно виправданим, якщо взяти до уваги, що драматург є творцем фабули і характерів за допомогою мистецтва поєднання слів, тобто мовної комбінаторики. Отже образний простір словесної драми нерозривно пов'язаний з семіотикою мови, тобто наукою про простір словесних знаків. Тому у зазначеному розділі дослідження типологічної специфіки знакового простору французького класицистичного театрального дискурсу здійснюється крізь призму концептів Ю.Степанова щодо філософських проблем мови у ХVII столітті [167, с.92-113], а також психолінгвістичної теорії М.Потебні щодо взаємодії словесних знаків на "сцені душі" [143, с.49].
Французькій класицистичній драмі ХVІІ століття неодноразово дорікали у надмірній риторичності, у наданні переваги слову над дією, у переобтяженості мовними фігурами тощо. Таке дещо упереджене ставлення, у свою чергу, надає нам право спробувати дослідити феномен словесної "героїчної дії" - однієї з головних типових рис класицистичної драми, з точки зору мовних теорій ХVІІ століття. Цей період часто визначається як "перехідна" або "міжпарадигматична" [167, с.92] доба. Але сьогодні важко охарактеризувати однозначно специфіку цього "переходу", який постає перед нами у дискурсі різних парадигм. Відгомін "міжпарадигматичного" стану людини відчувається також загальновідомому у постулаті Декарта "Cogito ergo sum!", у якому людська свідомість зосереджена в сполучнику між двома предикатами ("ergo").
В семіотиці простір існування мови описується в трьох вимірах - семантики, синтактики, прагматики. Семантика має справу з відношенням знаків до того, що вони означають (з об'єктами дійсності й поняттями про них). Синтактика - із співвідношеннями знаків в текстовому полотні. Прагматика (дектика) - із відношенням знаків до людини, яка користується мовою.
Три названих виміри є основою трьох філософських парадигм мови: семантичної (філософія мови в ній зводиться до "філософії імені"), синтактичної ("філософія предиката") та прагматичної або дектичної парадигми (філософія мови зводиться до "філософії егоцентричних слів") [167, с.5].
Тримірність мови є головним джерелом дослідження її проблематики для філології, філософії, психології. Вивчення мови в філології, її осмислення у філософії і психології, а також творче використання в словесному мистецтві - відбувається паралельно в напрямах розвитку трьох названих парадигм, але з різною мірою інтенсивності. В різні епохи можлива домінанта однієї парадигми над іншими, що залежить від історичного та соціального макроконтекстів. Такий мовний феномен створює підстави для дослідження окремого дискурсу напрямів, тенденцій та стилів.
Оскільки поетичне мистецтво - це, перш за все, словесна творчість, то цікавою є спроба диференціювати авторські стилі в залежності від того, яка парадигма домінує в конкретну добу, зокрема, в мові.
Семантична парадигма, тобто філософія імені - це філософія мови, в основі якої лежить ім'я та його співвідношення з оточуючим світом. У вітчизняній традиції цей тип було детально розглянуто в праці О.Лосєва "Філософія імені" [98]. Як парадигма, тобто як функціональна система в науці, філософія імені починається дослідженнями Платона та Аристотеля, проте закінчується схоластикою ХVІІ століття. У філософії імені всі міркування просякнуті відчуттям єдності буття. Іншою її особливістю є самодостатній характер, де матеріальне вираження та ідеальна сутність взаємозалежні та взаємовідтворюють одна одну.
Семантична парадигма виявляється найбільш близькою до естетики "офіційного" (придворного) французького театру ХVІІ, який поступово утверджувався завдяки регламентуванню театральної діяльності кардиналом Ришельє та створеної ним з цією метою Французької Академії (1636).
Синтактична парадигма, тобто філософія предиката, або філософія відношення - як наукова концепція починає своє життя з творів античних філософів - стоїків, розробляється Декартом як науковий метод, а в театрі знаходить відображення у драматургів, які зображують трагічну картину буття людського розуму. Це особливо яскраво проявляється в п'єсах Корнеля і Расіна.
В образотворчому мистецтві яскравим прикладом парадигми предиката є сюжетне зображення миті уявного спокою, готового в будь-яку хвилину оживитися дією. Такі сюжети є на полотнах Н.Пуссена. Його класицистична гармонія є втіленням класицистичної імпресивної естетики.
Прагматична (дектична1) парадигма або філософія егоцентричних слів є найбільш загадковою. Вона відрізняється від двох перших такими двома головними рисами:
1. Уся мова співвідноситься із "Я" суб'єкта, який її використовує;
2. Основні дискурсивні знаки (імена, предикати, речення) релятивізуються та розглядається як функції основного універсального значення. Така парадигма розміщує у власному центрі координат "Я" суб'єкта мовлення, розглядаючи його як необхідну основу для всього іншого. В драмі така парадигма знайшла своє відображення у театральних моделях Ж.Ротру і Ж.-Б.Мольєра, а в філософії - в творах Б.Паскаля.
ХVІІ ст. не дає чітко ієрархізованого за вертикаллю мовно-культурного простору, як, наприклад, Середньовіччя [162, с.160]. Це - нетиповий з точки зору парадигматики філософії мови період [167, с.92]. Він є прикладом дискурсивного творчого стану різних мовних і творчих моделей, синтезу суперечних ознак та незавершених пошуків визначеності. Отже, семіотичний простір Франції ХVІІ ст. як окремий період у світовому культурному процесі характеризується певною поліваріантністю мовно-філософських парадигм. Так, ще продовжувала існувати, разом з залишками схо