Вы здесь

Притча та притчевість в історичній прозі Валерія Шевчука

Автор: 
Полякова Ганна Олександрівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U000016
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
СПЕЦИФІКА ІСТОРИЗМУ В ПРИТЧЕВИХ МОДИФІКАЦІЯХ ІСТОРИЧНОЇ ПРОЗИ ВАЛ. ШЕВЧУКА
2.1. Новий історизм як домінанта творів письменника
Короткий екскурс в історію дослідження та функціонування в українській
літературі як власне жанру притчі (повісті, роману), так і притчевості як
стилетворчого факту, дає підстави констатувати, що в літературознавстві не
склалося достатньо чітких уявлень про його жанрові особливості. У цьому руслі
існують лише поодинокі дослідження [67 ; 134, 82 – 114; 158, 112 –126].
Потрібно підкреслити, що дослідники переважно не брали до уваги процесів
синтезу між притчею та історичним твором. Основою розподілу визначалось
домінування заздалегідь закладеної авторської ідеї, що, відповідно, відносило
притчі на історичному матеріалі до філософського жанру. Наприклад, одні вчені
прагнуть причислити притчу до онтологічних жанрів, “де людина співвідноситься
не стільки із життям суспільства, скільки з космічними началами, універсальними
законами світоустрою і вищими силами буття” [Хализев В.Теория литературы, 323].
У цьому випадку розглянуто притчу в чистому вигляді, не синтезовану з іншими
жанрами. Тому не можна не погодитись із твердженням літературознавця про те, що
герой притчі й реальність, яка його оточує, радше співвіднесені з буттєвими
універсаліями, а не з соціальною детермінованістю.
Дискусійною видається інша позиція, коли притчі, створені на основі минулого,
дослідники категорично відмовляються визнавати як історичні твори, й відносять
їх до філософського жанрового різновиду. Так, В.Бікульчус, розглядаючи
філософський роман як окремий жанр, стверджував, що філософська ідея є основою
таких творів і може проявлятися у будь-якій формі. Зокрема, дослідник
перераховує авантюрний, пригодницький, епістолярний, виховний сюжети, в яких,
на його думку, вона може себе проявляти. Учений наполягає на тому, що сюжети
виконують допоміжну функцію, тільки втілюючи філософську ідею [21, 380]. Із
таким жанровим визначенням можна погодитись у тому аспекті, що цим творам
притаманна ідейно-змістова багатошаровість. Але в той же час не можна
ігнорувати єдності формозмісту будь-якого твору, що проявляється у судженнях
дослідника як невиправдане відкидання при визначенні жанру живої тканини твору,
в якій знаходить відображення авторський задум.
Виваженим підходом у вирішенні цієї проблеми вирізняється позиція А.Баканова,
який зазначав, що, крім тематичного критерію, потрібно брати до уваги й
проблемний аспект твору. Тобто твір можна визначити як історичний лише тоді,
коли “…залишається прагнення до глибокого проникнення в суть історичного
процесу і схопити основні закони історичного розвитку” [14, 78].
Із цього приводу доречно пригадати думку літературознавця А.Кеттла, який для
того, щоб визначити момент, починаючи з якого вживання терміну “притча” стає
недоцільним, радить притримуватись такої позиції: “коли роман перестає бути
ілюстрацією, перетворюється у самостійне зображення життя, коли ми відкриваємо
в ньому речі, виразити які вже за допомогою закладених від початку понять
неможливо, для такого роману термін “повчальна притча ”вже не підходить” [74,
67–68].
Історичне та притчеве подекуди переплітається так щільно, що визначити, коли
один жанр перетворюється на інший, стає зовсім нелегко. Але таке розмежування
між власне притчею та результами її синтезу з іншими жанрами здійснювати все ж
необхідно, адже це дає можливість глибоко проникнути в художню природу твору.
При бажанні у кожному художньому полотні, а особливо такому, яке базується на
історичному матеріалі, можна знайти елементи дидактики та інакомовлення, що
беруть свій початок від притчі. Тим не менш до творів, скажімо, В.Земляка,
Р.Іваничука, Ю.Мушкетика, Вал.Шевчука термін “повчальна притча” навряд чи можна
застосувати. Історичне повнокровно входить в їх художню структуру, минуле
постає у всій повноті, образи давнини залишаються живими та яскравими.
Якщо, наприклад, взяти притчеві модифікації в історичній прозі останнього, то
потрібно відзначити, що вони суттєво відрізняються іншим підходом у розумінні
історизму — поняття, що служить основним інструментом для рубрикації творів на
історичні та сучасні. В історичних творах у традиційному значенні, та в працях,
присвячених теоретичному вивченню історії, зазвичай під ним розуміли
обов’язкову “вимогу розглядати предмет у розвитку, в конкретних умовах того чи
іншого етапу розвитку” [46, 3], ”…вищу ступінь конкретності в зображенні
суспільних явищ…” [40, 11].
Письменники, які є авторами історичних творів у традиційному сенсі цього слова,
виходили з того, що специфічний характер епохи визначає суть людини та
більшість подій у житті. Підхід у зображенні минулого, суттю якого є створення
епічних маштабних історичних картин, зустрічаємо у класиків історичних жанрів:
М.Старицького, П.Куліша, П.Загребельного, Ю.Мушкетика. Таке зображення історії
— це проникнення у суспільні події доби, намагання побачити рушійні
соціально-політичні сили, розкриття ролі вічних цінностей у поступі
суспільства. Погляд письменників на зображувані події у таких типах творів — це
позиція археолога, який реконструює матеріальні прикмети, побут, звичаї
віддалених епох.
Тим часом набув популярності й значно розвинувся інший підхід у відтворенні
давніх часів. У світовій літературі представниками такого методу є такі
художники слова, як А.Франс і Т.Манн, Б.Брехт і О.Хакслі, Б.Шоу та Г.Гессе.
Чітка тенденція до притчевості та інакомовлення простежується у творах ряду
письменників-екзистенціалістів, близьких Вал.Шевчуку за світоглядом, таких, як
А.Камю (повісті “Стороннній”, “Чума”), а також Ж.-П.Сартр (п’єси “Мухи”,