Вы здесь

Державно-правовий механізм захисту прав неповнолітніх в Українській РСР (60-і - поч. 80-х рр. ХХ ст.)

Автор: 
Несинова Світлана Василівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U000050
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ формИ
ЗАХИСТУ ПРАВ НЕПОВНОЛІТНІХ В УРСР
У 60-80-х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1. Законодавче закріплення правових форм захисту прав неповнолітніх
Права неповнолітніх, їх генезис, соціальні корені, призначення – проблема що
протягом століть незмінно знаходилася у центрі уваги політичної, правової,
етичної, філософської та релігійної думки. У різні епохи проблема прав людини,
незмінно залишаючись політико-правовою, набувала то релігійного, то етичного,
то філософського звучання залежно від історичного етапу суспільного розвитку та
соціальної позиції класів, що знаходилися при владі та були зацікавлені в
обґрунтуванні існуючого класово обмеженого розподілу прав та обов’язків у
суспільстві.
Форми захисту прав неповнолітніх, як це зазначалось вище, можуть носити
правовий та організаційний характер. Засоби захисту невід’ємно пов’язані з
певними формами правозахисної діяльності, тому у цьому параграфі, розкриваючи
зміст правових форм захисту прав дітей, ми будемо висвітлювати ті правові
засоби, завдяки яким реалізується та чи інша правова форма захисту.
Турбота про створення умов в Українській республіці для реалізації своїх прав
неповнолітніми проявлялась у прийнятті певних нормативно-правових актів,
програм та рішень, які визначали основні напрями діяльності держави та
компетенцію тих суб’єктів, що займалися організацією, безпосередньо брали
участь та контролювали умови життя, культурного розвитку, навчання, виховання,
здоров’я дітей та підлітків [119–131].
В історії державно-правового розвитку організації суспільства в Українській РСР
однією з головних подій щодо питання закріплення прав людини, в тому числі й
прав дітей, стало прийняття Конституції СРСР 1977 р., де були закріплені
основні принципові положення, що стосуються підростаючого покоління. Це –
особлива турбота про здоров’я дітей і підлітків, заборона дитячої праці (ст.
42); загальна обов’язкова середня безкоштовна освіта молоді (ст. 45);
підпорядкованість єдиної системи освіти радянському вихованню, духовному і
фізичному розвитку молоді, підготовці її до праці і громадської діяльності (ст.
25); обов’язок усіх громадян СРСР піклуватися про виховання дітей, підготовку
їх до суспільно корисної праці, обов’язок ростити з них гідних членів нашого
суспільства (ст. 66). Положення Конституції СРСР розвивалися, деталізувалися в
законах і підзаконних актах СРСР і союзних республік. Розвиток положень
Конституції СРСР щодо прав дітей знайшов своє відображення у Конституції
(Основному Законі) Української РСР 1978 р.
Аналізуючи нормативні документи УРСР, що регулювали питання захисту прав
неповнолітніх, боротьби з дитячою безпритульністю та правопорушеннями, можна
сказати, що радянське право охоплювало основні сторони життєдіяльності дітей і
підлітків, передбачаючи додаткові гарантії здійснення їх прав і законних
інтересів. Законодавство про охорону здоров’я містило норми щодо охорони
здоров’я підростаючого покоління, забезпечення його належного фізичного
розвитку, заняття фізкультурою, спортом, туризмом, організації відпочинку і
санаторно-курортного лікування. Становище дитини в родині регулювалось
законодавством про шлюб і сім’ю. Воно передбачало застосування певних заходів
щодо дітей, які залишилися без піклування батьків. Законодавство про народну
освіту регулювало питання умов навчання, включаючи загальну середню,
професійно-технічну, середню спеціальну і вищу освіту. Специфіка участі
неповнолітніх у трудовій діяльності відбивалась у законодавстві про працю.
Дослідження цивільного законодавства дозволяє усвідомити особливості майнових і
особистих немайнових відносин, учасниками яких є діти.
На наш погляд, до головних особистих прав дітей необхідно віднести права: на
ім’я, по батькові, прізвище; на проживання в родині; на виховання (гармонійний
розвиток); на охорону здоров’я та на здоровий образ життя; на особливі умови
праці; на захист майнових прав; на захист особистих немайнових прав; на житло;
на утримання батьками чи особами, що їх замінюють; на звернення за захистом
порушених прав.
Право на ім’я, по батькові, прізвище є особистим правом дітей. Ім’я дитині
надається за згодою батьків. Кодекс про шлюб та сім’ю (КпШС) УРСР [132]
передбачав, що по батькові привласнюється дитині за іменем батька, а у випадку
народження дитини матір’ю, яка не перебуває у шлюбі (якщо не було визнання
батьківства або його судового встановлення), – за вказівкою матері (ч. 2
ст. 55). Дитині привласнюється прізвище його батьків. Якщо в батьків різні
прізвища, дитина одержує прізвище одного з батьків за їх згодою, а при
недосягненні згоди – за рішенням органу опіки і піклування. Дитині не може бути
привласнено прізвище, якого не носять її батьки. При зміні прізвища батьків
підлягало зміні і прізвище неповнолітніх дітей. Позашлюбній дитині, щодо якої
не встановлене батьківство, привласнюється прізвище матері. Після розірвання
батьками шлюбу або визнання його недійсним дитина зберігає прізвище,
привласнене при народженні. Якщо після розірвання шлюбу батьками дитина
залишилася проживати з батьком, який прийняв дошлюбне прізвище або прізвище за
новим шлюбом, останній може клопотатися перед органом опіки і піклування про
присвоєння дитині цього ж прізвища. У виняткових випадках, коли цього вимагають
інтереси неповнолітнього, орган опіки і піклування був вправі дозволити змінити
прізвище дитини без згоди іншого з батьків (ч. 2 ст. 62 КпШС УРСР).
Взаємні права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей,
засвідченому в установленому законом порядку. Походження дитини від батьків, що
перебувають між собою