Вы здесь

Фінансово-кредитні інституції національного господарського руху в Західній Україні впродовж 1848-1939 років

Автор: 
Вербовий Микола Валисьович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U000154
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
СОЦІАЛЬНО-ГОСПОДАРСЬКА ПАРАДИГМА ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ФІНАНСОВО-КРЕДИТНИХ
ІНСТИТУЦІЙ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ВПРОДОВЖ 1848-1939 РОКІВ
2.1. Господарство західноукраїнських земель другої половини XIX — початку XX
ст.
У досліджуваний період Галичина, Північна Буковина, Закарпаття залишалися
відсталими аграрними провінціями Австро-Угорської імперії. На зламі століть
понад 75% населення були зайняті в сільському господарстві. Західноукраїнський
регіон відігравав роль сировинного придатка більш розвинутих провінцій імперії.
Дослідники зазначають, що тогочасну економіку краю характеризували передусім:
незначні розміри накопичення капіталу, слаборозвинута внутрішня торгівля,
низький рівень урбанізації, критично низька частка промислового виробництва,
найнижчі в імперії заробітки і найвищий відсоток надлишкової робочої сили. Таке
становище пояснюється політикою австрійського уряду, який не тільки виявляв
мало зацікавленості в тому, щоб покращити ситуацію, але й виразно сприяв
західним провінціям, запровадивши незбалансовані тарифи. Й лише на рубежі
століть з'явилися ледве помітні ознаки покращення.
Важливим чинником, який визначив напрям соціально-економічного розвитку
західноукраїнських земель, була реформа 1848 року. Вона скасувала феодальні
повинності селян, піднесла їхній юридичний статус та політичні права, але не
полегшила економічного становища. Основним тягарем, що висів на селянах, був
борг за отримані землі, а безпрецедентний визиск селян під час викупу землі та
упорядкування справи сервітутів завів західноукраїнське село у безвихідь.
Спочатку уряд обіцяв власними грішми покрити кошти, пов'язані з передачею
землі, але в 1853 році, після відновлення порядку, він переклав на селян більшу
частину цих витрат. На додаток селяни підлягали прямому і непрямому
оподаткуванню, включаючи утримання шкіл, шляхів тощо.
У цісарському патенті 16 квітня 1848 р. про скасування феодальних повинностей
селян Галичини проголошувалося недоторканим право селян на користування
сервітутами (лісами, пасовищами, водоймами) за умови відповідної плати за
нього, передбаченої добровільною угодою з паном. Фактично ж землевласники
зберегли за собою право володіння сервітутами. Селянин змушений був платити
будь-яку призначену поміщиком ціну, щоби заготовити собі дрова, будівельні
матеріали чи випасати худобу. Прагнучи домогтися справедливості, тисячі селян
зверталися до судів з приводу сервітутів. За свідченням Івана Франка, з 32 тис.
судових справ про сервітути, що порушувалися з 1848 по 1881 р., поміщики
виграли 30 тисяч [95, c.557]. Результати цих процесів переконливо показують,
кого захищала судова влада на місцях.
Зберігалося і надалі велике поміщицьке землеволодіння, частка якого становила
понад 40% усіх земель. Великими землевласниками були польські, румунські,
угорські, німецькі поміщики, такі як: графи Потоцькі, що мали близько 60 тис.
га, граф Дідушицький — близько 20 тис., князь Сапєга — 15 тис. (у Галичині),
граф Шенборг (у Закарпатті) — 203 тис., барон Василько (на Буковині) — 18 тис.
та інші [96, c. 108].
За даними повітових донесень, які поступили в канцелярію тернопільського
губернатора у 1914—1915 рр., у 12 повітах, де налічувалося 715 маєтків,
польським поміщикам належало 552 маєтки, єврейським власникам — 139,
українським — 36.
Багато володінь являли собою крупні латифундії. Карлу Лянскоронському в
Чортківському повіті належало 14 маєтків,, загальною площею 14 тис. моргів
(морг приблизно 0,6 га), в Бережанському повіті графам Потоцьким належали
маєтки в 37 селах, маєток графа Баворовського у Копичинцях Гусятинського повіту
мав 5358 моргів, 9 фільварків належали графу Рмишевському в Богородчанському
повіті, володарем маєтків у 17 селах того ж повіту був барон Іоан Лібік.
Досить помітною була частка великих землевласників-євреїв, існувала також
невелика група поміщиків-українців. Так, Герш Аледлас із села Золота Слобода
Бережанського повіту мав 2526 моргів, Рудольф Галт в с. Кутківці
Тернопільського повіту — 2820. Великі єврейські маєтки були і в інших повітах.
За даними Івана Франка, у 1890 р. в Галичині було 587 поміщиків-євреїв, яким
належало понад 18% усіх поміщицьких земель.
Українські земельні власники мали володіння набагато скромніші, кілька сот або
десятків моргів. Так, у Тлумацькому повіті Єген Василькевич володів 669
моргами, Пилип і Григорій Шкляри — 470, Кіндрат, Семен і Софія Кальби із
с.Мазовивка Підгаєцького повіту мали 842 морги [96, c. 111-112].
Попри певне зниження інституційної ролі поміщицького стану, викликаного
процесами капіталізації та індустріалізації, йому вдалося не тільки зберегти
домінуюче становище в аграрній економіці, але й поширити свій вплив поза нею,
зокрема у сфері фінансово-промислового капіталу. Так, в управління Краєвого
банку королівства Галіції і Лодомерії у Львові, що відкрився 1881 року, входили
такі земельні магнати як, барон С.Мойса-Росохацький і А. Бруніцький. На чолі
польського приватного акціонерного іпотечного банку, що діяв у Львові із 1867
р., знаходився поміщик С.Скжинський, у складі правління були графи
Є.Баворовський, С.Мицельський. Земельний іпотечний банк очолювали латифундисти
Я.Павликовський, С.Бать, М.Ліхта і Я.Розвадовський, граф У.Скарбик. У
промисловому банку королівства Галіції і Лодомерії головою спостережної Ради
був магнат Д.Абрехамович, членами — граф Ф.Замойський і князь А.Любомирський.
Останній одночасно очолював Центральну спілку Галицької фабричної
промисловості, Лігу промислової допомоги і Галицьке-Буковинське акціонерне
товариство цукрової промисловості. Основна ж маса