Вы здесь

Держава на фінансовому ринку (на прикладі США).

Автор: 
Бабенко Артем Станіславович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
3406U001027
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2. ФЕДЕРАЛЬНА РЕЗЕРВНА СИСТЕМА США І ЇЇ РЕГУЛЯТИВНИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ
2.1. Загальна характеристика ФРС
Вивчення Федеральної резервної системи (ФРС), її структури, функцій,
повноважень та регулятивного механізму дії може бути корисним для забезпечення
розвитку та стабільності вітчизняної банківської системи і фінансового ринку
України. Досвід, накопичений ФРС в сфері грошово-кредитної політики та
регулювання фінансового сектору майже за столітню історію свого існування має
велике значення для України.
Центральні банки є одними з головних інституцій на фінансових ринках на
національному і міжнародному рівні. Вони встановлюють та підтримують зміни в
монетарній політиці, їх дії впливають на процентні ставки, обсяги грошової маси
і інфляції, на формування монетарної і фіскальної політики тощо. Діяльність
центральних банків має прямий вплив не тільки на фінансові ринки, а й на
загальний розвиток економіки. Кредитна система США являє собою сукупність
державних і приватних кредитних інститутів. Її основним компонентом є ФРС, що
виконує функції центрального банку США.
ФРС була створена Законом про Федеральну резервну систему, прийнятому Конгресом
у 1913 році для забезпечення функціонування більш гнучкої та надійної
банківської і кредитно-грошової системи. Перші спроби створення центрального
банку були зроблені задовго до цього. У 1791 і 1816 роках з'явилися відповідно
Перший і Другий Банк США з терміном дії на 20 років. Банки створювалися для
обслуговування федерального уряду і для контролю над банками інших штатів, а
також і для обслуговування приватної клієнтури. По своєму значенню, діапазону
дій це були національні банки з відділеннями по всій країні. По більшості
показників їхня діяльність була досить задовільною, вона сприяла досягненню в
банківській системі визначеної сталості і порядку там, де раніш панував хаос.
Однак і розмір банків, і їх роль в фінансовій системі, викликали суперечливі
думки, і значна частина суспільства не відчувала до них довіри. Підвищення
банками свого авторитету супроводжувалося загостренням політичних протиріч, і
вони кінець-кінцем змушені були припинити своє існування.
У 1863 році з прийняттям Закону про національні банки був зроблений ще один
крок у напрямку до створення центрального банку[161, с.91]. Закон з'явився
спробою упорядкувати банківську систему, посилити її роль і уніфікувати випуск
банкнот. Закон був прийнятий також з метою активізації фінансування
громадянської війни. На підставі закону виник новий клас банків - національних,
робота яких перебувала у сфері діяльності контролера грошового обігу, що входив
до складу апарата казначейства. Ці банки користувалися певними привілеями,
виконуючи загальнонаціональні і загальнодержавні завдання. Разом з тим і нові
банки не змогли запобігти виникненню наприкінці XIX-початку XX століть
кількаразових хвиль фінансової паніки. Стало зрозуміло, що існуюча
грошово-кредитна система не в змозі боротися з інфляційними тенденціями, більш
того вона сприяє зростанню грошової маси, що почало гальмувати розвиток
економіки. Також стало очевидним, що існуюча банківська система перешкоджає
розвитку фінансового ринку в країні[76, с.91].
Таким чином, на початку ХХ ст. уряд, конгрес і переважна частина населення
досить чітко зрозуміли: США потрібний центральний банк, аналогічний тим, що вже
існували в Європі. Тобто потрібен був такий центральний банк, який міг своїми
діями запобігати виникненню банківської паніки або пом’якшувати її наслідки,
забезпечувати стабільність грошей і кредитної діяльності. Для вивчення даного
питання, згідно закону Олдрича-Риманда [69, с. 13], Конгрес заснував у 1908
році Національний грошовий комітет, яким був запропонований відповідний план
[78, с.58]. Однак думки про структуру майбутнього центрального банку різко
розділились - одні виступали на підтримку сильно централізованої структури,
подібної тієї, що існувала в Європі, інші побоювалися зосередження великої
влади, що могла виявитися в руках великих комерційних банків Східного
узбережжя[100, с.38].
В процесі довгих дискусій сформувалися дві моделі центрального банку.
Відповідно до першої моделі у фінансовому центрі країни - Нью-Йорку -
створювався єдиний центральний банк зі своїм правлінням директорів, до складу
якого входили представники комерційних банків. Згідно другої моделі виникав
цілий ряд регіональних банків, кожний з яких мав власні повноваження
центрального банку. Жоден з цих регіональних банків не міг переважати над іншим
і майже цілком відпадала необхідність у координації їхньої діяльності між
собою. Президент Вудро Вільсон, прихильник прогресивних поглядів, шукав
компромісного рішення і в 1913 р. він затвердив закон про Федеральну резервну
систему, що була ближче до другої моделі, з досить розгалуженою системою
банків.
Відповідно до закону Конгрес фактично передавав свої повноваження з питань
грошової політики Федеральній резервній системі[93, с.30]. У законі говорилося
про створення від восьми до дванадцяти федеральних резервних банків, кожний з
яких обслуговував свій регіон або округ. З рештою було створено дванадцять
банків із двадцятьма п'ятьма відділеннями з метою кращого обслуговування
округів. На чолі кожного банку стояв свій управляючий. Усі національні банки,
що знаходилися у веденні контролера грошового обігу, були зобов'язані стати
членами Федеральної резервної системи, для комерційних же банків штатів це було
не обов'язково.
Банкам, що побажали стати членами ФРС, надавалися певні привілеї, зокрема право
користування кредитом Центрального банку. Для координації діяльності ФРС у
Ва