Вы здесь

Диференціальний підхід до реабілітації репродуктивної функції жінок після ендоскопічного лікування тубооваріальних утворень різного ґенезу.

Автор: 
Пащенко Сергій Олександрович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U001232
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
МАТЕРІАЛ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Групи хворих, методи лікування і реабілітації
Дослідження були проведені у 2 етапи:
Етап – клініко-ретроспективний аналіз 173 лапароскопічних операцій у жінок з
тубооваріальними утвореннями різного генезу;
Етап – проспективний клініко-статистичний аналіз 150 лапароскопічних операцій у
жінок з тубооваріальними утвореннями різної етіології.
Для вирішення поставленої мети і задач нами було обстежено 150 пацієнток, що
були розділені на три групи:
контрольна група - 50 гінекологічно і соматично здорових жінок репродуктивного
віку;
1 група - 50 пацієнток після ендоскопічного лікування тубоваріальних утворень
різного ґенезу, які одержували загальноприйняті реабілітаційні заходи (підгрупа
1.1. – 12 пацієнток, у яких наступила вагітність);
2 група - 50 пацієнток після ендоскопічного лікування тубоваріальних утворень
різного ґенезу, які одержували запропоновану нами методику реабілітації
(підгрупа 2.1. – 28 пацієнток і завагітніли.
Загальноприйняті реабілітаційні заходи проводилися відповідно до рекомендацій
(2001) і включали використання антибактеріальної терапії; гормональних
препаратів; імунокорекцію та фізичні фактори впливу [10,15,24,46,51,64].
На відміну від загальноприйнятої методики основна різниця в запропонованих нами
реабілітаційних заходах полягає в диференціальному підході з урахуванням генезу
тубооваріальних утворень. Ми запропонували:
1. У разі запального генеза тубооваріальних утворень ми використовували:
з протизапальною метою: Доксициклін 100 мг/доб на протязі 14 діб, в поєднанні з
Метронідазолом 400мг 2 рази на добу протягом 5 діб;
з дезінтоксикаційною метою інфузійну терапію в об’ємі 1,5-2,5 л на добу при
співвідношенні колоїдних та кристалоїдних розчинів 2:1, у тяжких випадках для
зниження інтоксикації вводили свіжозаморожену плазму та альбумін;
з метою корекції гіповолемії та відновлення мікроциркуляції використовували
гідроокис крохмалю;
також призначали препарати, які підвищують проникність клітинних та тканинних
бар’єрів та підсилюючих проникнення медикаменту в уражені органи: системні
поліензими (вобензим, трофосан), ферментні препарати (трипсин, хімотрипсин),
вазоактивні препарати (теонікол);
впливали на імунну систему та неспецифічну резистентність організму:
індукторами інтерферона (циклоферон), препаратами тімусу (тималін), біогенними
стимуляторами, вітамінами, фізіотерапевтичними методами;
проводили корекцію мікробіоценозу статевих шляхів (мікожинакс та пімафуцин);
з метою підвищення ефективності лікування та підведення антибактеріального
препарату до вогнища інфекції, антибіотики (таривід і ципролет) підводили через
тонкий катетер до вогнища інфекції.
2. При наявності наружного эндометріозу ми використовували бусерелін та
антігонадотропіни (Неместран) протягом 3-6 місяців;
3. При наявності кист та кистом ми проводили реабілітаційні заходи: курс
протизапальної терапії, гормонотерапію (новінет та регулон), імунномодулюючу
терапію (віферон) та системну ензимотерапію (вобензим за схемою);
4. У разі сполучених варіантів ми підходили індивідуально з урахуванням
ступеню вираженості процесу та вище перерахованих моментів.
Лапароскопію виробляли за допомогою устаткування фірм «Livantec», «Martin»,
«Karl Storz». Прокол передньої черевної стінки здійснювали в трьох точках:
параумбілікальний для введення телескопа і надлобкових (правої і лівої) - для
хірургічних інструментів і маніпуляторів. Для накладення пневмоперитонеума
застосовували вуглекислий газ. Тиск і швидкість потоку газу, що дається в
черевну порожнину автоматично регулювалося лапарофлатором. У якості
анестезіологічного посібника використовували тільки ендотрахеальний наркоз.
Необхідно підкреслити, що введенню першого („сліпого”) троакара передувало
дослідження висоти вільного простору черевної порожнини, створеного за
допомогою пневмоперитоніуму. Для цих цілей застосовували тест Palmer: голку
довжиною 15 см або більш з'єднують із 20 мл шприцом (із поршня котрого
попередньо віддалена ущільнювальна каблучка), заповнюють його 5-10 мл
фізіологічного розчину й у вертикальному положенні вводять у черевну порожнину
по середній лінії живота, відступаючи на 1 см від пупочного розтину. При
поступальному прямуванні голки в черевну порожнину, рідина під впливом тиску
створеного пневмоперитоніумом виштовхує поршень. Голку повільно просувають униз
на глибину 3-4 см від гаданого рівня вісцеральної очеревини або до припинення
виділення газу, надходження якого контролюється не тільки зсувом поршня, але і
появою в шприці дрібних пухирців. Припинення виділення газу на малій глибині
свідчить про наявність спайок у цій області, а у випадку проникнення кінчика
голки в просвіток судини або кишечнику розчин у шприці офарблюється кров'ю або
відповідно мішається з кишковим змістом. Водночас, цей тест використовували
тільки в неординарних ситуаціях (у пацієнток, що перенесли оваріоектомію або
при наявності технічних труднощів у процесі накладення пневмоперітонеуму). У
типових спостереженнях віддавали перевагу модифікованій пробі Palmer: з огляду
на те, що введення голки Veress і троакара здійснюється практично з однієї
точки, орієнтувалися безпосередньо на положення самої голки. Для цих цілей,
після накладення пневмоперитонеума, газопровідний шланг відўєднували від голки
Veress, стопорний гвинт перекладали в середнє положення ( щоб зменшити потік що
виділяється газу) і по «шипінню» газу з зовнішнього отвору мандрена,
використовуючи зсуви голки в різноманітних напрямках, визначали глибину
вільного простору в черевній порожнині. Введення додаткових троакарів
здійснювали тільки під контролем зору. Всі лапар