Вы здесь

Роль соціально-культурної спадкоємності у розвитку особи. Історико-філософський аспект.

Автор: 
Халецький Олексій Віталійович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U001307
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ II. Соціально-культурна спадкоємність та історично-духовне успадкування
як спосіб розвитку нового типу особи.
2.1. Культурно-історичний процес як контекст розвитку нового типу особи.
Розвиток діяльнісних сутнісних сил людини через успадкування є
культурно-історичний процес. За визначенням Ф.Гундольфа, людина є прагнення
здійснити себе, що за Г.Кайзерлінгом виступає як самоздійснення у мандрах крізь
життя. Перед нами стоїть проблема розгортання діяльнісних сил людини у
культурно-історичний процес, його ступенів і способів розвитку через
духовно-філософське успадкування. Розвиваючи свою діяльнісну сутність в усіх
трьох сферах суспільної діяльності (відтворенні самих індивидів, матеріальному
і духовному виробництві), людина здійснює себе не в одній визначеності, а
створює себе в усій цілісності, знаходиться у абсолютному русі становлення
(Г.Гегель) [42, 226-232]. Здійснюючи універсальний зв'язок людини із
суспільством, різні сторони суспільного виробництва (продуктивні сили і
виробничі відносини) виступають таким чином як різні сторони розвитку самого
суспільного індивіда, а людські здібності - як різні сторони розвитку
продуктивних сил (Г.Гегель, К.Маркс, К.Мангейм). Таким чином, формування
всебічно і гармонійно розвинутої особи є оволодіння родами діяльності як своїми
сутнісними силами [79, 39]. Універсальній діяльності суспільної людини
відповідає розвиток універсальних, всебічних здібностей індивидів [236,
43], але універсальна діяльність здійснюється тільки у конкретно-історичних
формах, отже, розвиток людських здібностей одночасно універсальний і
конкретно-історичний.
Становлення всебічно і гармонійно розвинутої особи, тобто універсальний
розвиток її сутнісних сил, найважливішою із яких виступає її здатність до
діяльності (та її головного виду - праці), набута у результаті
соціально-культурного успадкування, та її атрибути - почуття, свідомість, воля
є результатами всієї всесвітньої історії. За визначенням Р.Гароді, культура –
це людство в людині.
Ідея діяльнісних здібностей людини як результату всесвітньої історії становить
певну історико-філософську тяглість до якої належать Д.Віко, Й.Гердер,
Г.Гегель, К.Маркс, К.Брейзіг, Р.Коллінгвуд, П.Тейяр, Х.Мак-Люен та ін.
Діяльнісна сутність людини, яка "проходить" по ступеням історичних типів особи
(або соціально-особистісних типів) як особливих способів розвитку її сутнісних
сил, найбільш повно і адекватно втілюється (а також формується і розвивається)
у світі культури, яка, таким чином, виступає, за вдалим висловом Г. Зіммеля,
"вирішенням рівняння між суб'єктом і об'єктом" [84, 4]. Розвиток сутнісних сил
людини є культурно-історичний процес.
Культура, яка є розкриттям сутнісних сил людини через успадкування в усіх
сферах життєдіяльності, виступає єдиним інструментом цілісного формування
всебічно і гармонійно розвинутої особи, тобто є інваріантом всебічності.
Людина, за визначенням Г.Гегеля, присвоює свою всебічну сутність всебічним
чином, тобто як цілісна людина [42, 226-232]. Таким чином культура, як спосіб
діяльності суспільної людини виступає не тільки як сфера прояву, але і як форма
розвитку і міра розкриття сутнісних сил людини. За вдалим висловом українського
неогегельянця В.Залозецького-Саса, “культура – це синтез усіх галузей” [78, 5].
За визначенням А.Швейцера "культура - це сукупність прогресу людини і людства в
усіх галузях і напрямках при умові, що цей прогрес служить духовному
вдосконаленню індивідів як прогресу прогресів" [232, 103].  Соціально-культурна
спадкоємність при такому підході може розглядатись як процес виробництва
людських сутнісних сил, а вся культура і цивілізація - як опредмечені
діяльнісні здібності людини. В Універсумі (як діалектиці сущого, сутності і
осутнення) дієтворчий потік (А.Бергсон, В.Дільтей, Ф.Гундольф) утворює соціум
(суспільство). Розвиток суспільства (як діяльнісного осутнення) утворює
історичний процес (Д.Джентіле, Р.Коллінгвуд). Таким чином, історія - це
розвиток діяльнісної сутності людини або, за вдалим висловом Новаліса,
"ужиткова антропологія". Діяльнісна сутність проявляється як певний спосіб
діяльності, а діяльнісні сутнісні сили людини виступають як її здібність до
діяльності (тобто здібність до діяльності утворює сутнісні сили людини). Таким
чином, спосіб діяльності виступає як здібність до діяльності.
Спосіб діяльності і здібність до діяльності утворюють світ культури. Розвиток
способу діяльності як здібності до діяльності утворює культурно-історичний
процес. Таким чином, культурно-історичний процес виступає як розвиток сутнісних
сил людини, особи, яка, за висловом Д.Крішнамурті, є самоздійсненням у
діяльності, або, за висловом Г.Кайзерлінга, самоздійсненням у мандрах через
світ. Культура як спосіб розвитку виступає як міра розвитку (тобто міра
розвинутості), а соціально-культурне успадкування – як міра розвинутості
особи.
Культура в цілому, як спосіб діяльності суспільної людини формує і родову
людину як таку. Але конкретні способи розвитку сутнісних сил як
соціально-особистісні типи (історичні діахронні і соціальні синхронні типи
 сутнісних сил) формуються конкретними видами і способами діяльності, тобто
різноманітними типами і формами культури. У прийдешній світовій цивілізації III
тисячоліття через світове множинноєдине духовно-філософське успадкування
відбувається становлення всебічно і гармонійно (універсально) розвинутої особи,
яка (за деякими визначеннями) виступає як самоціль історичного розвитку. Таким
чином, у вивченні становлення способів розвитку соціально-особистісних в