Вы здесь

Концепція влади в філософії Б.Спінози

Автор: 
Димерець Ростислав Йосипович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U001327
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
Концепція могутності (potentia)
в теології, метафізиці та фізиці Б.Спінози
2.1. Концепція могутності (potentia) в теології і метафізиці Б.Спінози
Згідно з принципами спінозівської філософії існує лише одна субстанція, або
Бог, або природа. Все, що існує, існує в Бозі, й ніщо не може мислитися окремо
від Бога [238, I, Pr. XV, S. 34] (субстанції, природи), в якій усі речі існують
і якою вони спричинені. Субстанція, отже, є іманентною [238, I, Pr. XVIII, S.
54] діючою (продукуючою або творчою) причиною всіх речей [238, I, Pr. XVI, Cor.
I та Pr. XXV-XXVII, S.46, 64-68]. Позаяк могутність субстанції є ідентичною її
сутності [238, I, Pr. XXXIV, S. 88], то всі існуючі речі є виявленнями,
маніфестаціями або способами існування (модусами) цієї могутності [1 Як
зауважує Ж.Дельоз, посилаючись на [238, I, Pr. XXXIV, S. 88], завдяки такій
могутності Бог однаково є як причиною всіх речей, що випливають із Його
сутності, так і причиною Самого Себе, тобто причиною власного існування, як
воно розуміється під Його сутністю [67, с. 274].]. Таким чином, та природна за
своїм походженням потенція, яку кожен індивідуум виявляє у своєму власному акті
існування, є модальним виявленням божественної потенції [2 „Ex quo sequitur
rerum naturalium potentiam, qua existunt, et consequenter qua operantur, nullum
aliam esse posse quam ipsam Dei aeternam potentiam” [242, II, 2, S. 282].],
котра, як зазначає В.Гусєв, є тотожньою законам і необхідності природи [див.:
55, с. 128].
2.1.1. Концепція творіння Б.Спінози в контексті його вчення про божественну
потенцію.
Проблема творіння була успадкована Б.Спінозою від середньовічної теології,
одним із головних завдань якої було примирення монотеїстичної ідеї, згідно з
якою світ був створений всемогутнім Богом, з аристотелівською ідеєю вічного
існування світу. Існували різні підходи до вирішення цього завдання [3
Докладніше про це див.: [76, с. 79-81].], але спільною рисою всіх представників
середньовічного аристотелізму була їхня віра в те, що річ у своєму існувані,
яке полягає в актуалізації її сутності, залежить від якоїсь іншої речі. Інакше
кажучи, вони не мали сумніву в тому, що жодна річ як така не має достатньої
здатності (potentia) для свого існування. До того ж, вони вважали, що такою
іншою річчю не може бути по суті жодна річ, оскільки кожна річ залежить у
своєму існуванні від якоїсь іншої речі. Як відомо, саме так міркував
Аристотель, який дійшов думки про існування ланцюга причин, що сягає першої
причини – бога-першодвигуна, котрий, однак, є вже не річчю, а чистою дією [7,
XII, 7 1072a 25, с. 309]. Ми не знайдемо, однак, в Аристотеля відповіді на
питання про те, яким є сутнісний зв’язок між чистою дією та річчю?
Відповісти на це питання намагалися неоплатоніки, спроба яких представити такий
зв'язок як ієрархічний зв'язок різнорівневих інтелігенцій виявилась, однак, теж
незадовільною, позаяк у їхніх концепціях зникала, фактично, річ як така.
Середньовічні аристотеліанці зробили наголос на існуванні речі, яке вони
розуміли як певний комплексний або сумарний стан, що являє собою поєднання
зазнавання річчю дій на неї (affectiones) інших речей та дії (affectio) самої
цієї речі на інші речі. Вони побачили тут можливість пов’язати всі речі між
собою. На їхню думку, такий зв’язок може бути здійснений завдяки тому, що кожна
річ причинно, тобто детермінуючим шляхом діє на (afficit) якусь іншу річ.
Порядок такої дії є наперед визначений Богом, Котрий, згідно з ученням
Аристотеля, є також і першою причиною всілякого існування. Внаслідок цього Бог
ставав у них, фактично, засобом творіння або існування, що помітно принижувало
уявлення про Його могутність.
У Новий час цю тенденцію похитнув Б.Спіноза, котрий виступив проти одного з
найважливіших принципів середньовічної філософії, який можна висловити словами
М.Маймоніда: „[кожна] річ існує заради [якоїсь] іншої речі” [цит за: 249, p.
429]. Позиція М.Маймоніда (1135/38 – 1204) спиралася на вчення Аристотеля про
причинність. Згідно з Аристотелем, причина визначає форму, а отже, й сутність
речі. Сутність речі виражається в дійсному існуванні речі. Тому вона не є
чимось незалежним, а обумовлена ланцюжком причинних залежностей.
Зі згаданого середньовічного принципу існування речей випливає, поміж іншим, що
кожна річ є засобом існування для якоїсь іншої речі. Навіть Ф.Бекон і Р.Декарт
не відмовились, загалом, від цієї середньовічної позиції: згідно з ученням
Ф.Бекона, природу слід примусити служити цілям, які визначаються людиною як її,
людини, благо; в ученні Р.Декарта Бог, фактично, стає засобом, завдяки якому
світ і людина створені таким чином, що вони є доступними для людського пізнання
(відоме декартівське переконання, що Бог не є обманщиком [див.: 63, с. 19, 21]
означає, що Бог не міг вкласти в наші душі хибні уявлення, або ідеї, і що тому
ідеї, які Він вклав у нас, змістовно відповідають реальності. Завдяки цьому ми
й можемо пізнавати світ. Отже, згідно з Р.Декартом, Бог ніби виконує цільову
функцію, котра зводиться до створення Ним необхідних умов для пізнання людиною
світу).
Очевидно, що така позиція є внутрішньо суперечливою: дії всемогутнього Бога
виявляються обмеженими de facto існуванням Його власних творінь. Саме тому
Б.Спіноза, який вважав, що тільки Бог є єдиною (і тому – діючою або
продукуючою, efficiens) причиною всього, інакше кажучи, що тільки Бог дійсно
створює все, і те, що Він створив, має сенс лише тією мірою, якою воно є
дійсним [див.: 243], проводить одну з найрішучіших атак на аристотелізм, а саме
– атаку на аристотелівське вчення про причинність. Справа в тому, що жодне
вчення, з тих, що базуються на аристотелівському вченні про п