Вы здесь

Міжнародно-правове регулювання права на свободу пересування і вибір місця проживання.

Автор: 
Максименко Сергій Валерійович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
3406U001512
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ II
ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ ПРАВА НА СВОБОДУ ПЕРЕСУВАННЯ І «ШЕНГЕНСЬКЕ ПРАВО»
2.1. Правове регулювання і судовий захист права на свободу пересування в
законодавстві Ради Європи
Для всебічного і глибокого розгляду міжнародно-правового регулювання свободи
пересування необхідно досліджувати сферу його реалізації і на регіональному
рівні. Згідно п.2 Будапештської декларації за велику Європу без розділових
ліній 1999 р. [77], розширюється загальне правове поле, що існує між учасниками
РЄ завдяки понад 173 конвенціям і тисячам рекомендацій урядам. Особливо це
важливо для нашої країни, тому що регулювання контролювалося в колишньому СРСР,
до того ж Україна з 1997 р. є членом РЄ. Можливо, відзначає О. Чернишова [310,
с.166], участь у РЄ допоможе призвести законодавство стосовно захисту прав і
свобод людини у відповідність з міжнародними стандартами.
У рамках найстарішої регіональної організації, створеної 5 травня 1949 р. і
діючої на підставі Статуту РЄ [62], у 1950 р. була прийнята ЄКПЛ [63],
відповідно до якої була утворена Європейська комісія з прав людини, пізніше
реформована в Європейський суд. Після того як 3 вересня 1958 р. ГС РЄ була
отримана остання восьма заява про визнання обов’язкової юрисдикції суду, він
почав розглядати порушення ЄКПЛ [297, с.297]. Документи ОБСЄ і ЗД, на думку Д.
Третьякова, відносяться до так званого «м’якого права», на відміну від ЄКПЛ,
норми якої можуть безпосередньо застосовуватися державними органами [295,
с.11]. Також як механізм контролю можна розглядати Європейський суд і КООН,
право на звертання в який, наприклад, передбачено ст.55 Конституції України.
Як підкреслюється в преамбулі ЄКПЛ, її учасники поставили перед собою ціль
зробити «перші кроки» для здійснення «деяких прав», перерахованих у ЗД. Саме
ст.2 ПрIV [63] передбачає право кожного на свободу пересування і вибору МПП. У
європейському розумінні, пише М. Ентін, свобода пересування з однієї країни в
іншу розглядається як важлива передумова для налагодження міжнародних відносин
і легалізованої міграції [321, с.245]. У різні періоди у відносинах між
державами це право частково визнавалося, але як не дивно, в останні десятиліття
більшість держав підтвердили й ускладнили використання того, що раніше
називалося «суверенним правом» для контролю за переміщенням через їхні
кордони.
У зв’язку з цим імміграційний контроль – це сфера, що поки залишається за
рамками дії ЄКПЛ. У деяких питаннях його можна використовувати як обмежувач
«нестриманих» вільних дій держав. Так, право держави контролювати в’їзд і виїзд
іноземців обмежене зобов’язаннями, взятими нею у зв’язку з підписанням ЄКПЛ,
тому що це стосується заборони деяких видів звернень (ст.3 ЄКПЛ) і права
поважати сімейне життя (ст.8 ЄКПЛ).
Порівняно з ЗД, аналізуючи зміст аналогічних статей ЄКПЛ, можна виділити два
основних компоненти права на свободу пересування: право кожного, хто на
законних підставах знаходиться на території країни, вільно пересуватися і
вибирати МПП у її межах; право громадян на виїзд за межі держави і право на
безперешкодне повернення. Перше з них надається кожному, хто знаходиться на
території країни на законних підставах, і поширюється на громадян, іноземців і
осіб без громадянства. При цьому, відповідно до практики Європейського суду,
держава має право приймати правила, якими встановлюється законність перебування
іноземців [196]. Сама по собі ЄКПЛ не гарантує права на в’їзд, проживання чи
перебування на території держави, громадянином якої особа не є. Це відбувається
відповідно до закону, за умови, що вони улаштовуються, як необхідні в
демократичному суспільстві для здійснення яких-небудь цілей, зазначених у ст.2
ПрIV.
Свобода вибору МПП може обмежуватися «тим, хто на законних підставах
знаходиться на території якої-небудь держави» і стосується цього права тільки в
рамках конкретної території. Тому застосування цього положення залежить від
«законності» перебування на даній території, і з самого початку виключає
іноземців, які правомірно не врегулювали свій в’їзд у державу. При цьому
формулювання цих положень чітко показують намір не застосовувати
дискримінаційних заходів стосовно «законних» жителів, незалежно від того, є
вони громадянами цієї держави чи ні.
Відповідно до тлумачення Європейського суду, у зазначених вище випадках будуть
застосовуватися ті самі стандарти, що і до обмежень, закріплених в інших
статтях ЄКПЛ. Так, насамперед, обмеження повинні бути пропорційні
переслідуваній законній меті і правам у тім ступені, що необхідний і
обґрунтований у демократичному суспільстві. Причому принцип пропорційності є
невід’ємним інструментом для знаходження рівноваги між інтересами суспільства і
вимогами захисту індивідуальних прав.
Що стосується «законних» обмежень, то Європейський суд указав, що: по-перше,
право повинно бути в адекватній мері доступним, тобто громадяни повинні мати
можливість орієнтуватися в тім, як правові норми застосовуються в даному
випадку; по-друге, норма не може вважатися «законом», якщо вона не
сформульована з достатнім ступенем точності, що дозволяє громадянину зіставляти
з нею свою поведінку: він повинен мати можливість, користуючись при
необхідності радами, передбачати, у розумній щодо обставин мірі, наслідки, до
яких можуть призвести такі «дії» (справа Санди Таймс v. UK) [240, с.201].
Крім того, на думку Д. Гом`єн, національні обмеження зв’язані з міжнародним чи
європейським контролем, що полягають у визначенні того, чи є законною мета
встановлення обмеження, а також кошти обмеження пропорційними їй [220, с.468].
Причому Д. Харрис і Л. Звак уточнили, що свобо