Вы здесь

Міфопоетична модель світу в поезії Василя Герасим'юка

Автор: 
Копиця Вікторія Євгенівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U001579
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
Художня трансформація міфологеми світоустрою в поезії Василя Герасим’юка
2.1. Феномен язичницько-християнського синкретизму як основа
поетичного моделювання світу
Поетична творчість В.Герасим’юка становить плідний матеріал для дослідження
різних виявів міфологізму в українській літературі к. ХХ – поч. ХХІ ст. Реальну
дійсність з погляду різних часових проекцій митець відображає у вигляді
міфопоетичної картини світу, яка структурується за допомогою моделі світу, а ця
остання суб’єктивується за допомогою міфологічних мотивів та образів. Слушним є
твердження М.Маковського про те, що «вираження моделі світу за допомогою
міфологічних мотивів та образів і є міфопоетичною моделлю світу» [142, с. 17].
У поезії В.Герасим’юка проступають риси етнічного міфу з вираженими рисами
язичницько-християнського синкретизму. Відтак глибоке осягнення своєрідності
міфопоетичної моделі світу В.Герасим’юка вимагає ґрунтовного аналізу прикметних
рис світовідчуття етнічної групи української нації – гуцулів-верховинців. Майже
всі дослідники особливостей їхнього світогляду (В.Гнатюк, С.Вінценз,
М.Домашевський, А.Онищук, В.Шухевич та ін.) вказували на те, що карпатські
горяни відзначалися слабким усвідомленням основ християнського віровчення,
частим незнанням молитов тощо, водночас підкреслюючи свою приналежність до
«нашої віри руської». Щоправда, в це поняття верховинці вкладали складний
конгломерат давніх язичницьких вірувань, забобонних звичаїв і обрядів із
християнськими ідеями. «Гуцул зустрічав схід сонця на полонині предковічною
молитвою, трикратним голосом трембіти і ритуальним умиванням у струмку, додаючи
до цього і знак хреста. Свої молитви шепотів він у церкві, не знаючи
християнських «канонічних» [71, с. 254 – 255].
Основою язичницько-християнського синкретизму як засадничої риси світогляду
верховинців (його ще називають «двовір’ям», «побутовим православ’ям», «народним
християнством» [249, с. 76], є пантеїстичне сприйняття природи, суголосне
світосприйняттю первісної людини, яка всюди в довкіллі чула живу душу,
сприймала його не крізь призму причинно-наслідкових зв’язків, а серцем і
органами чуття й зору. Грізні стихії карпатської природи, їх значний вплив на
земне життя – все це викликало в свідомості первісних людей відчуття
божественності природи, присутності в ній реальної творчої сили, вищої за
людину. Саме гірська природа найдужче впливала на формування психостереотипу
гуцула, який народжувався в горах, жив, відходив із життя; гірські плаї,
полонини, бутини, потоки стали другим «я» верховинця. «Природа в уявленнях
гуцулів сповнена життя, у ній взаємозв’язані реальні й ірреальне, звичайні,
видимі, надзвичайні й таємничі речі, все розвивається і навіть камінь у землі
росте» [71, с. 245].
Таким чином, філософську основу двовір’я гуцула-язичника становить пантеїстичне
мислення, самобутність якого визначається культом вогню і символізацією
смереки, страхом перед стихією гірських потоків. Особлива роль висот у
поетичному світі В.Герасим’юка зумовлена магією полонини: верховинцям було
притаманне вірування в те, що «полонина вища за церкву», тобто дає можливість
прямого спілкування з Творцем без посередників. Недарма В.Гнатюк писав: «Наші
предки були з огляду на віру пантеїсти. Вони вірили, що ввесь світ, повітря й
уся земля заповнені богами та що вся природа жива, повна всякого дива, а в ній
усе думає й говорить нарівні з людьми та богами» [252, с. 383].
У сучасній філософській думці пантеїзм трактується як філософсько-релігійне
вчення, за яким ототожнються поняття «бог» і «природа» (світ), а людина
усвідомлюється як частина цього світу і підлягає його законам. Найбільш глибоко
означив сутність пантеїстичного мислення О.Веселовський, який писав про
світосприймання первісної людини: «...тісне спілкування з природою розвивало її
сприйнятливість до ступеня, незрозумілого нам у нашому самозамкненому розвитку.
Вона багато що бачила ясніше й більше співчувала. […]. На неї також дивилась і
їй співчувала природа; звірі з нею говорили, звуки мали для неї мальовничий
зміст, вона відтворила ними живу дійсність і всю природу перевела у мову» [40,
с. 103].
О.Афанасьєв наголошував, що об’єктом релігійного поклоніння слов’ян була
природа, яка сприймалася як єдине органічне ціле. Виняткова своєрідність
міфологічної концепції вченого визначається тим, що поезія розглядалася ним як
первісний принцип і рушійна сила теогонії і космогонії [9, с. 436]. Дві
принципові риси його поглядів на міфологію: по-перше, міфологія осмислюється як
система, заснована на первісних уявленнях про природу, і, по-друге, вона
зближується з поезією і акцентується її естетичний характер. Щоправда, при
цьому О.Афанасьєв відривав міфологію від релігії [9, с. 437] .
Витоки пантеїзму як особливої форми світовідчуття мають глибоке коріння. В
основі міфопоетичного мислення В.Герасим’юка лежить сковородинівська ідея вищої
форми пантеїзму, за якою абсолютна воля, абсолютна думка Творця є усім в
усьому: «У дереві істинним деревом, у траві травою, в музиці музикою, у тілі
нашому – головою його» [222, с. 203]. В.Герасим’юк творчо сприйняв від
національного мислителя захоплення одвічною гармонією світобудови, реалізовану
в створеній ним поетичній моделі світу. Водночас пантеїзм В.Герасим’юка
спирається на давні й новітні традиції в українській поезії (О.Олесь, П.Тичина,
Б.-І.Антонич, В.Свідзинський, Т.Мельничук, В.Голобородько).
Відтак основна емоційна тональність поезії В.Герасим’юка – язичницьке вітання
життя, природи, панування віталістичного духу світовідчування. У
світосприйнятті гуцула-горянина усе довкілля за принципом