Вы здесь

Епічні стильові домінанти художньої прози Уласа Самчука.

Автор: 
Стасик Микала Васильович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U001727
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ЕПІЧНІСТЬ ЯК ІМАНЕНТНА СТИЛЬОВА РИСА РОМАНІВ УЛАСА САМЧУКА
2.1. Поняття епічності в літературознавстві
Українська проза початку ХХ століття досягла значного рівня розвитку,
відзначалася тематичним багатством, жанровою повнотою і стильовим розмаїттям.
Тут знаходимо (зрозуміло, у різних проявах і модифікаціях) і революційну
романтику, й орнаменталізм, і ліричні, імпресіоністичні форми, і, нарешті,
близьке до класичного реалізму реалістично-епічне, соціально-психологічне
письмо у традиційних і оновлених варіантах (М.Коцюбинський, В.Стефаник,
Г.Косинка, С.Васильченко, А.Головко, М.Івченко, В.Підмогильний, Г.Михайличенко,
П.Панч та ін.).
Доба революції і громадянської війни перервала процес нагромадження змістового
й зображального потенціалу української прози. Політичні події не залишали часу
на виношування масштабних задумів. Основною формою художнього реагування на
запити часу стає поезія, а в прозі – нарис, етюд. «Замість очікуваних епічних
полотен, - пише М.Левченко, - залунали ліричні голоси, молоді, незміцнілі,
прагнучі висловити всю схвильованість від баченого і пережитого…» [135, 16].
З кінця 20-х років провідне місце в українській прозі належить романові, адже
глобальні історичні зміни вимагали і відповідної форми художнього узагальнення.
Набираючи сили й утверджуючись, українська література «розвиває романну епіку
як таку, що відкриває найбільші можливості для художнього синтезу доби» [93,
442]. Саме в ці роки роман збагатився такими внутрішньожанровими модифікаціями:
соціально-побутовий роман (А.Головко), проблемно-психологічний роман
(В.Підмогильний, О.Копиленко), роман історико-революційний з елементами
пригодництва (О.Досвітній), історичний (С.Божко, З.Тулуб), сатиричний
(Є.Плужник, Ю.Смолич), науково-фантастичний (Ю.Смолич), пригодницький
(О.Слісаренко, В.Ярошенко) та ін.
Художні твори цього періоду були наповнені багатьма цікавими, актуальними і
хвилюючими проблемами національних і соціальних взаємин. Однак найважливіші і
найболючіші питання української дійсності того часу в цих творах були або
заховані в глибокий підтекст («Чотири шаблі» Ю.Яновського, «Чорне озеро»
В.Гжицького), або обійдені й завуальовані у далекій від української дійсності
тематиці («Роман міжгір’я» І.Ле) чи історичному минулому (З.Тулуб, П.Панч).
Зазначені проблеми ще перед появою вищезгаданих романів знайшли своє широке
трактування у творах М.Хвильового, В.Підмогильного, М.Івченка, але, як відомо,
вони або були заборонені, або піддавалися нищівній критиці.
У 30-ті роки розпочинає творчу діяльність Улас Самчук, у прозі якого на
епічному соціально-побутовому тлі зображено соціально-політичні шукання молоді
кінця 20-х років, історія життя, зростання свідомості української людини. У
творах письменника простежується тенденція до узагальненого вираження смислу
епохи, суті історичного зламу.
Отже, українська проза початку ХХ ст. з перших кроків напружено шукала найбільш
повного і глибокого осягнення значних подій епохи. Письменники відчувають, що
написані ними твори не підходять ні під які канонічні визначення, не вміщуються
в межах традиційного роману, являють собою зовсім нові жанрові утворення.
З’являються передмови, в яких даються міркування про нові можливості жанру. У
передмові до роману «Юність Василя Шеремети» У.Самчук писав: «Мені хотілося б у
художньому вислові передати головніші етапи нашої багатої на драматичні моменти
доби. Нам судилось бачити, чути і переживати більше, ніж можна було сподіватися
протягом одного життя людини. Ми були свідками подій виняткових…» Далі
письменник зауважує, що єдиною його метою «було бачити все, навіть… незначних
героїв з далекого провінціяльного містечка, співтворцями їх епохи [Виділення
моє. – М.С.]» [231, 7-8].
Письменник квапиться пояснити читачу свій задум, увести його в коло власних
пошуків і сумнівів, сформулювати новизну творчого завдання, перш ніж читач
приступить власне до твору.
Досліджуючи роман ХХ століття, Т.Мотильова зазначає, що він «вийшов за межі
пригод приватного життя, увібрав у себе всі історичні потрясіння, задумався над
сенсом людського існування…» [165, 10]. Це виявляється у поглибленому
осмисленні митцем слова взаємин людини й історії, у відтворенні філософських і
соціально-психологічних проблем.
Уже давно було відзначено, що у світовій літературі виник і розвивається
своєрідний різновид роману. Своєрідність цього різновиду полягає у тому, що
«сучасність й історія зливаються у творах воєдино», – зазначає Л.Плоткін [209,
258]. І в минулому у багатьох великих художників дійсність зображалась у
широкому синтетичному плані, яскравим прикладом цього може бути роман
Л.Толстого «Війна і мир». В українській літературі, на попередніх етапах
розвитку, ми знаходимо прекрасні твори, в яких сучасність розглядалась
історично. Такими, на думку Л.Новиченка, можна назвати твори Панаса Мирного та
Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», твори І.Франка,
М.Коцюбинського [172, 277]. Але частіше за все література минулих епох такого
поєднання не знала. Сучасність розглядалася переважно під кутом зору приватного
життя героїв, політичне життя країни, значні події в житті народу, держави при
цьому нерідко залишаються поза увагою письменників.
У визначенні епічності літератури вчені продовжують розвивати думку, висловлену
Г.В.Ф.Гегелем, який зауважував, що такі твори дають «образ всього рівня і стану
свідомості», вони передають «дух епохи, дух нації» [42, 197-198].
Важливим кроком у дослідженні поняття епічності в літературознавстві стали
праці О.Білецького «Проблема синтезу в літературознавстві» (1940) та «Доля
великої епічної форми в російській лі