Вы здесь

Українська еміграційна преса у Франції 20-30-х рр. ХХ ст.: становлення, розвиток, проблематика.

Автор: 
Денека Олександра Іванівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U001851
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2. Особливості становлення та функціонування української еміграційної
преси Франції 20—30-х рр. ХХ ст.
2.1. Історія української еміграції та розвитку її преси у Франції:
ретроспективно-аналітичний огляд
Дослідження особливостей становлення та функціонування української преси у
Франції 20—30-х рр. XX ст. на тлі історичного і політичного життя — це,
безумовно, екскурс в історію українського народу та його національно-визвольних
змагань, в історію української еміграції, в історію Франції. Як влучно зазначив
Ю. Тернопільський: «Стежити за історичним розвитком преси це так, як стежити за
життям народу. В історії української преси, як в дзеркалі, відбиваються всі
перипетії нашого національного життя на всіх етнографічних територіях і в
головних скупченнях еміграції» [179]. Історія української еміграції, зокрема у
Франції, належить до маловивчених сторінок історії українського народу. Однак
упродовж останніх років спостерігається підвищений громадський інтерес до життя
та діяльності українців, які жили та живуть за межами нашої держави. Коли
з'явилися перші українські поселення у Франції? Чому Франція широко відчинила
двері на в'їзд іммігрантів? Чому саме у Франції в другій половині 20-х рр.
виник один із провідних центрів української політичної еміграції в Європі? Який
її соціальний склад і освітній рівень? На всі ці та багато інших запитань
певною мірою може дати відповідь аналіз українських пресових видань Франції, що
були у 20—30-х рр. невід'ємною частиною громадського життя українців у цій
державі.
Першими українськими поселеннями у Франції можна вважати почет Анни Ярославни,
доньки київського князя Ярослава Мудрого, яка 1051 р. взяла шлюб з французьким
королем Генріхом I. Після його смерті 1060 р. вона брала участь в управлінні
Францією. Чергова група поселенців — це прихильники гетьмана І. Мазепи, що їх
очолював Григор Орлик (1702—1759 pp.), син екзильного гетьмана Пилипа Орликa,
французький генерал і дипломат, який спровадив до Франції відділ запорозьких
козаків, що творили в французькій армії окрему чоту. На початку XX ст., після
революції у Росії 1905 р., у Франції осіло кілька десятків родин, майже всі зі
Східної України. Вони заснували першу українську організацію «Cercle des
Ukrainiens de Paris» (1908—1914 pp.), яка 1910 р. нараховувала понад 120
членів. Громада мала свій хор, організувала курси української мови,
розповсюджувала інформацію про Україну французькою мовою. Серед діячів цього
гуртка були Я. Федорчук, М. Паращук, В. Винниченко, С. Мазуренко,
М. Рудницький, В. Бачинський, С. Макаренко.
Однак чергова хвиля української еміграції у Францію — політична еміграція
міжвоєнного періоду — перевищила всі інші і за своєю кількістю, і за широтою
представництва у ній різноманітних соціальних прошарків населення з різних
українських земель, і за наслідками перебування закордоном.
Франція була однією з небагатьох європейських держав, економіка якої у середині
20-х рр. розвивалася по висхідній лінії. Як переможниця у Першій світовій війні
вона отримала від Німеччини нові територіальні простори
(Ельзас-Лотарингію — золоте дно металургії) і грошове відшкодування за
зруйноване у ході війни господарство. Це поставило її у надзвичайно вигідні
економічні умови й дало можливість розпочати роботу з відбудови всього
зруйнованого війною. Крім того, низький курс франка, порівняно з головними
конкурентами — доларом і фунтом стерлінгів, також сприяв економічному
піднесенню цієї країни. Експорт французьких фабрик не тільки конкурував з
американськими й англійськими, а й заповнював ринки цих країн. Фабрики та
заводи Франції не встигали вчасно виконувати замовлення. У всіх галузях
промисловості й сільському господарстві бракувало робочої сили внаслідок
великих людських втрат у війні. Щоб заповнити цю прогалину, Франція широко
відчинила двері на в'їзд іммігрантів з різних країн [185].
Цим і скористалась українська еміграція у тих країнах, де економічна ситуація
щораз погіршувалася, передовсім у Польщі. Вербування робітників до Франції
здійснювали спеціальні агенти від заводів і фабрик, Міжнародне бюро праці при
Лізі Націй, Французьке імміграційне бюро з осідком у Познані та різноманітні
приватні комерційні стpуктуpи. За даними УЦК у Варшаві, через посередництво
всіх цих організацій від початку 1924 р. й до середини 1925 р. з Польщі у
Францію переїхало близько 1,7 тис. українських емігрантів, у тому числі жінок і
дітей. Основна маса емігрантів влаштувалась чорноробами на металургійних
заводах та на підприємствах з добування залізної руди. Кількасот одержали працю
на цукроварнях, кілька родин — на виноградниках і на заводах з виробництва
коньяку. І лише близько 200 осіб знайшли роботу відповідно до свого фаху. Після
приїзду до Франції українські емігранти зобов'язані були суворо виконувати
умови контрактів, які вони підписали. Контракти мали терміни від трьох місяців
до одного року. Тільки по закінченні цих термінів емігранти отримували право на
самостійний пошук місця праці.
У важкі 20-ті рр. Франція, надавши можливість праці, хай і фізично найтяжчої,
врятувала життя сотням і тисячам українських емігрантів. У статті «Про
становище нашої еміграції у Франції» М. Шаповал писав: «...у Франції, єдиній
країні в Європі, де люди нашої Батьківщини, лихом прибитої й розп'ятої
ворогами, масово знайшли захист, людське життя, кавалок хліба, заробіток для
себе, підпору для батьків, матерів і дітей, загрожених на голод і мізерію в
себе. За 20 років вже не одна сотка мільйонів заробленого гроша у Франції пішла
туди, в наш рідний край... Більше того. Працювати на Україну та її