Вы здесь

Релігійні процеси в Україні у 1953-1964 роках (на матеріалах західних областей)

Автор: 
Моренчук Андрій Анатолійович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U001977
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2.
РЕЛІГІЙНІ ОСЕРЕДКИ В УМОВАХ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ
(1953–1957 роки)
2.1. Розвиток релігійного життя в перші роки “відлиги”
Час, коли М. Хрущов був при владі, часто асоціюється з поняттям “відлига”.
Назва ця, звичайно, умовна, але певною мірою відображає настрої та тенденції
розвитку тогочасного суспільства. На зміну сталінському режиму із властивим
йому терором і страхом прийшла нова доба, ідеолог якої проголосив про прагнення
виправити помилки минулого.
Система відносин між конфесійними осередками та радянською державою, що
склалася в період хрущовської “відлиги”, була закладена ще в роки Другої
світової війни. Саме тоді влада переглянула свій попередній курс і пішла на
зближення із церквою. Зумовлено це рядом соціальних, економічних та політичних
причин.
Війна викликала необхідність проведення деяких заходів щодо нормалізації
відносин між церквами і державою задля забезпечення морально-політичної єдності
народу. Відразу ж після вигнання завойовників не можна було здійснювати якісь
кроки, направлені на скорочення відкритих німцями церков. Тим більше, що рівень
релігійності населення у зв’язку з труднощами, викликаними війною, втратою
рідних і близьких людей, значно зріс.
Крім того, необхідність швидкої відбудови господарства країни теж не дозволяла
застосовувати надмірний тиск за релігійні “ухили”. В західноукраїнських
областях, що порівняно недавно були приєднані до СРСР, рівень релігійності був
значно вищим, аніж у східних, по яких уже прокотилися колеса більшовицьких
антицерковних кампаній. До того ж, тут ще не був завершений процес
радянізації.
Ще одним фактором, як вважає Ю. Волошин, що сприяв зближенню влади і церкви в
роки війни, могла послужити зацікавленість Й. Сталіна у скорішому відкритті
другого фронту в Європі. Християнський рух у країнах-союзницях, особливо в
Англії, міг домогтися прискорення цього процесу. Однак цього не можна було б
досягти без легалізації церкви в СРСР [187, c. 94].
Лояльна православна церква могла послужити зручним інструментом у боротьбі
влади з іншими конфесіями. Львівський та Ужгородський собори, що ліквідували
структури УГКЦ, є яскравим тому підтвердженням.
Усі ці фактори в комплексі створили умови для певного перепочинку церковним
громадам, сприяли деякому пожвавленню їх внутрішнього життя.
Уже 22 червня 1941 року місцеблюстителю патріаршого престолу РПЦ митрополиту
Сергію дозволено виступити перед радянським народом із закликом “витримати такі
випробування”. Церква, віруючі активно сприяли перемозі радянських військ та
визволенню з-під німецько-фашистської окупації. Зокрема, збиралися подарунки
для фронтовиків і поранених, гроші до фонду оборони країни. Так у лютому 1944
року делегація православних громад та духовенства Києва в особі екзарха України
священика Скоропостижного, протоієрея Славінського, архімандрита Довбенка і
секретаря комітету православних громад Сецінської вручили М. Хрущову, в той час
секретарю ЦК КП(б)У, квитанцію про здачу до фонду оборони країни 150 тис. крб
[297, с. 32–33]. На зібрані віруючими РПЦ кількасот мільйонів карбованців
створено танкову колону ім. Дмитрія Донського й авіаескадрилью ім. Олександра
Невського [180, с. 388].
На офіційному рівні також відбулося зближення церкви і держави. Увечері 4
вересня 1943 року Й. Сталін та В. Молотов прийняли в Кремлі трьох митрополитів:
Московського Сергія, Ленінградського Алексія і екзарха Київського Миколу. На
цій зустрічі порушувалися питання відновлення патріаршества в РПЦ (після смерті
в 1925 році патріарха Тихона нового патріарха не було вибрано); необхідності
відкриття закритих церков (у деяких єпархіях діючих храмів зовсім уже не
лишилося); створення умов для підготовки служителів культу, а також обрання
Священного Синоду, діяльність якого припинилася в 1935 році. Уряд прихильно
поставився до проблем церкви. Уже через чотири дні відбувся собор РПЦ у складі
вісьмох єпископів, на якому обрали нового патріарха (ним став митрополит
Сергій).
У 1943 році православна церква одержала дозвіл на видання “Журналу Московської
патріархії”. Пізніше, в 1945 році, дозволено відкрити в Києві, Львові, Луцьку
та Одесі богословсько-пастирські курси. РПЦ повернуто Києво-Печерську Лавру, із
запасників музеїв віддано до діючих храмів чудотворні мощі, вилучені ще в
20–30-х роках, поліпшено умови для функціонування монастирів. Релігійним
громадам передали у безплатне користування церковні приміщення. Дозволили
проводити богослужіння та збирати грошові кошти.
Священики отримали можливість без перешкод ходити до віруючих із молитвою,
сповідувати важкохворих, виконувати інші обряди. Органам місцевої влади
заборонялося втручатися у церковні справи, відміняти служби, закривати або
переносити молитовні будинки. Матеріальні фонди та будівельні матеріали
купувались у держави за церковні гроші, а податки на церковні прибутки,
оскільки вони складалися в основному з добровільних пожертвувань, були
встановлені мінімальними. Духовенство платило податки на рівні з іншими
громадянами країни [180, с. 388].
14 вересня 1943 року постановою Раднаркому СРСР створена Рада у справах РПЦ (на
її чолі поставлено полковника держбезпеки Г. Карпова, а штат укомплектовано з
чекістів [187, с. 94]). При республіканських урядах та обласних виконавчих
комітетах почали діяти її уповноважені, в обов’язки яких входило реєструвати
церковні громади, відкривати нові парафії, розв’язувати конфліктні ситуації.
Майже через півроку, 19 травня 1944 року, постановою РНК СРСР створена Рада у
справах релігійних культів (додаток А). До її обов’язків входило підтримання
зв’язків між Урядом СРСР і керівниками релігійних об’єднань – мусульманського,