Вы здесь

Розвиток економічних прав людини і громадянина в Україні.

Автор: 
Гончаренко Олена Миколаївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U002087
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В КОНСТИТУЦІЯХ І
КОНСТИТУЦІЙНИХ АКТАХ УКРАЇНИ
2.1. Загальна характеристика основних етапів становлення і розвитку економічних
прав людини і громадянина в конституціях і конституційних актах України
В різні історичні епохи поняття, зміст і обсяг прав і свобод людини не були
однаковими. Витоки економічних прав людини і громадянина в Україні також беруть
свій початок з найдавніших правових та конституційно-правових пам’яток нашої
країни.
Тому метою цього підрозділу дисертаційного дослідження є розгляд
історико-правового аспекту закріплення економічних прав в конституціях і
конституційних актах України, їх становлення та розвитку, основних етапів,
напрямів реалізації та форм.
Аналізуючи генезис економічних прав людини в Україні, їх обсяг, рівень
забезпеченості з боку держави, слід передусім звернутися до права Київської
Русі (XI – XII ст.). Власне писана вітчизняна проконституційна думка дійшла до
нашого сучасника у договорах з греками за князя Олега 911 р., Договорі за князя
Ігоря 944 р. та самій Руській Правді [23, с. 12].
Правову основу Київської Русі становила “Руська правда” (1036-1037рр.) - перший
писаний кодифікований акт руського феодального права. Кодексом урегульовувався
широкий спектр суспільних відносин і, в тому числі, в ньому містилися норми, що
безпосередньо стосуються економічних прав людини, зокрема недоторканності права
приватної власності та захисту цього права.
Власність у давньоруській громаді, де ставлення до особистості багато в чому
визначалося саме наявністю чи відсутністю у неї власності, мала величезне
значення [25, с. 244]. Зміст права власності у першу чергу пов’язувався з
конкретними суб’єктами цього права, і міг суттєво відрізнятися залежно від
об’єкта власності. Як зазначає, В.І. Сергєєв: “... Саме слово “власність” у
давнину не було відоме. Замість нього вживалися описові вирази: моя, твоя
земля, моя купля в прок, в дернь [114, с. 524-525]”.
Певний суб’єктивний елемент у правову регламентацію відносин власності Руською
Правдою вносила і князівська судова практика. Правові привілеї (і насамперед –
на посилений захист як особистої недоторканності, так і непорушності права
власності) поширювалися, головним чином, на наближених до князя осіб. Стаття 1
Короткої Правди встановлювала: “Убьеть муж мужа, то мьстить брату брата, или
сынови отца, любо отцю сына, или брату чаду, любо сестрину сынови; аще не
будеть кто мьстя, то 40 гривен за голову... [115, с. 15]”. Власник, за Руською
Правдою, мав право розпоряджатися майном, укладати угоди, одержувати доходи з
майна, вимагати захисту свого майна від зазіхань інших осіб.
За спостереженнями Б.Д. Грекова, у Руській Правді наявна велика кількість
свідчень стосовно кола об’єктів права власності: “... клеть, хлев и полный,
обычный в большом сельском хозяйстве, ассортимент рабочего, молочного и мясного
скота и обычной в таких хозяйствах домашней птицы. Тут имеются: кони княжеские
и смердьи (крестьянские), волы, коровы, козы, овцы, свиньи, куры, голуби, утки,
гуси, лебеди и журавли [116, с. 143]”.
Чим пізнішою є редакція Руської Правди, тим більше в ній даних про розвиток
феодальної вотчини, яка містила в собі, за відомостями Правди, хороми власника,
житла його слуг, приміщення для челяді і залежних селян (закупів, рядовичів,
наймитів), господарчі будівлі, інвентар, реманент тощо. Вотчинники
привласнювали пасовища, води, ліси, влаштовували бортні заповідники,
захоплювали мисливські угіддя і промислові ділянки видобутку меду, закріплюючи
їх за собою. І все це майно, виходячи з постанов Руської Правди, і слід визнати
як об’єкти права власності [25, с. 247].
Щодо захисту права власності, то в Руській Правді зазначається, що власник мав
право на повернення свого майна із чужого незаконного володіння на основі
суворо встановленої процедури; розрізняв при цьому давньоруський законодавець
уже володіння правомірне і неправомірне: винному у незаконному заволодінні
річчю, окрім обов’язку повернути річ її законному власникові, призначається ще
й додатковий штраф у 3 гривни – за заподіяну його діями “обиду”.
Норми і принципи “Руської правди” зберегли своє значення і в часи феодальної
роздробленості, зокрема, на землях могутньої Галицько-Волинської держави
(1199-1340 рр.).
В XIV – XVI століттях в українських землях, як і в переважній більшості країн
Європи, сформувалося феодальне господарство на основі приватної власності на
землю та залежності селян від феодала [25, с. 62-63]. Українські міста
переводилися на Магдебурзьке право.
Протягом XVI століття у Великому князівстві Литовському діяло три Литовські
статути (1529, 1566 і 1588 рр.), законодавчі приписи яких були спрямовані, перш
за все, на охорону феодальної власності – у першу чергу, земельної, і визначали
правове положення і привілеї панівної верстви населення. Нормами Статутів
селяни були позбавлені права власності на землю – вже так званий “старий”
статут 1529 року визначав, що мати право володіння землею може лише представник
шляхетської верстви; при цьому шляхтич, володіючи земельним наділом за умови
несення служби, мав право вільно розпоряджатися лише рухомим майном [117, с.
243-258], а щодо нерухомості діяла інша норма, згідно з якою (арт. 15) шляхтич
мав право розпорядитися на свій розсуд лише 1/3 частиною маєтку: “… во покои
держати мает и волную моць мает именья своего третюю част отдати...[118, с.
64]”.
Частина українських земель перебувала з XIV століття під владою Польщі. Після
Люблінської унії 1569 року поляки домінували і у новоутвореній Речі Посполитій.
Оплотом визвольного руху проти польського поневолення стала Запорізька Січ –
“козац