Вы здесь

Історична проза Івана Филипчака: проблематика і поетика

Автор: 
Денисюк Богдан Юрійович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U002915
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

розділ 2.2. Сфера персонажів
У попередньому підрозділі ми намагалися довести, що нарація відіграє ключову
роль в ідейному наповненні художньо-історичних творів Івана Филипчака, а також
продемонструвати наративні шляхи підпорядкування персонажа цій домінантній
ідейній єдності, коли герой твору стає лише функцією панівної тенденції. Тепер
настав час звернутися до самого персонажа: проаналізувати його роль у
формуванні загального ідейно-естетичного змісту твору як єдності та
взаємопроникнення ідейних і художніх сфер повістей; показати його функцію в
композиції творів; виявити, наскільки він є маскою-уособленням тієї чи іншої
ідеї автора, а наскільки відповідає геґелівській формулі “розкриття людини”,
передусім у сфері її психології та світогляду. Саме таку реакцію на “ціле
людини-героя, яка збирає всі пізнавально-етичні визначення й оцінки і завершує
їх в об’єднане й єдине конкретно-зриме, але й змістове ціле”, Михайло Бахтін
називав “специфічно естетичною” реакцією [17; 91].
Досліджуючи стосунки автора і героя, М.Бахтін припускав, що “часом автор
безпосередньо вкладає свої думки в уста героя під кутом зору їхньої теоретичної
або етичної (політичної, соціальної) значимості, для запевнення в їхній
істинності і для пропаганди, але це вже не естетично продуктивний принцип
стосунків автора і героя” [17; 94]. Безперечно, російський дослідник мав тут на
увазі низький естетичний рівень тенденційного героя, коли думка автора не
достосовується до його художнього буття як певного цілого, як естетично
достовірного, органічного набору біологічних, психічних, соціальних та інших
якостей, що конституюють його антропологічний код.
Але в подальших міркуваннях М.Бахтін залишає для автора можливість естетичної
реабілітації і такого типу персонажа, пишучи, що, “зазвичай при цьому,
незважаючи на волю і свідомість автора, відбувається переробка думки для
відповідності з цілим героя, не з теоретичною єдністю його світогляду, а з
цілим його особистості, де поруч із зовнішністю, з манерою, з цілком
визначеними життєвими обставинами світогляд – тільки момент, тобто замість
обґрунтування й переконування відбувається все-таки те, що ми називаємо
інкарнацією сенсу буття” [17; 94–95].
Незважаючи на те, що історія літератури може надати нам чимало прикладів
стереотипних персонажів, які є результатом впливу певного панівного в тій чи
іншій історико-літературній ситуації зразка, найхарактернішою рисою справжнього
естетичного персонажа залишається те, що він не представлений нам від початку
як сформоване ідейно-антропологічне ціле, а постає перед нами тільки в міру
розвитку оповіді, тобто образ персонажа невіддільний від сюжетно-композиційної
єдності твору, його природа є фрагментарною. Це можна констатувати також як
проблему розвитку, зміни персонажа в сюжеті твору, а ці якості мають особливо
важко даватися тенденційному письменникові, який, зазвичай, пов’язує героя з
певними ідейними настановами, робить його втіленням якоїсь ідеї, її алегорією і
маскою. Проте в історичних повістях Івана Филипчака є образи, яким удається
уникнути однозначності, котрі багато в чому засвідчують своє цілісне буття в
естетичному світі твору.
Нагадаємо, що в західноукраїнській літературі першої половини ХХ століття
Филипчак був далеко не єдиним автором історико-літературних творів, які так
широко розгортали “педагогічний елемент”, намагалися не тільки розважити
читача, а й донести до нього якусь ідею. Навіть найталановитіші з них, такі як
Юліан Опільський, орієнтувалися у своїх творах на “легковірну й безкритичну
суспільність”, для якої історична белетристика мала бути “першорядним чинником
виховання” [111]. Як зазначає Світлана Дзюрман, у Юліана Опільського
педагогічне навантаження, ідейний доважок найчастіше ніс на собі вигаданий, а
не реально-історичний персонаж, оскільки він міг, “не спонукаючи письменника до
відступу від історичної правди, “нести державну думку”, “традицію державності”
[54; 117].
Цікаво, що у творах Івана Филипчака практично не зустрінемо вигаданих
персонажів серед головних героїв твору. Тому ідейне навантаження несуть у його
творах відомі історичні постаті (князі Володимирко, Ярослав Осмомисл, Ярослав
Мудрий, княгині Романова, Офка, шляхтич Кульчицький та інші), однак значно
цікавішими з естетичного погляду є історичні постаті, в яких не відтворення
історичної правдивості, а авторський домисел відіграє провідну характеротворчу
роль. Саме ці образи несуть оте особистісне ціле персонажа, про яке говорив
М.Бахтін, і саме завдяки отому особистісному цілому ці персонажі не так
підпорядковуються авторові, як вступають з ним у діалог. Одним з таких героїв є
Юрко Кульчицький з повісті “Кульчицький – герой Відня”. Кульчицький був відомий
з історії як засновник першої у Відні кав’ярні, де готували каву по-турецьки, і
легендарний рятівник австрійської столиці від турецької облоги 1683 року, коли
його геройський вчинок – перетин турецьких позицій – спричинився до вчасно
наданої допомоги віденцям з боку союзницьких військ.
Іван Филипчак виразно скористався з туманності історичних свідчень про
Кульчицького, щоб зробити його українцем, провести через усі перипетії, які
могли очікувати на той час українського шляхтича, і вкласти в його образ певні
ідеї, що, як у жодному іншому творі письменника, були “розбавлені”
пригодницько-розважальним елементом. Щоб говорити про роль домислу в
накресленні долі й характеру, навіть походження цього персонажа, треба
порівняти відомі на сьогодні історичні дані про нього і ті видозміни, які
довелося відбути героєві у творі нашого автора.
У зв’язку з відсутністю