Вы здесь

Еволюція етнопсихологічної концепції особистості у прозі П.Загребельного.

Автор: 
Санакоєва Наталя Дмитрівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
3406U002976
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ПСИХОАНАЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ
ХУДОЖНЬОГО МОДЕЛЮВАННЯ ТИПІВ ОСОБИСТОСТІ
В РОМАНІСТИЦІ П.ЗАГРЕБЕЛЬНОГО
2.1. Митець і творчість як інтегроване уособлення характерів персонажів
“Питання, чи поет творить свідомо чи несвідомо, належить до найстарших та
заразом до основних питань літературної критики”, – писав І.Франко [199, с.
54]. Автор зазначав, що інтерес учених до проблематики несвідомого йде від
найдавніших часів. Однак, Арістотель у “Поетиці” визначив поезію, як свідоме
перетворення міфів, що призвело до втрати літературознавцями інтересу до
несвідомого. Лише романтики наприкінці ХVІІІ ст. джерело творчості вбачали у
несвідомому натхненні. Реальність несвідомих процесів – це та сфера, що
об’єднала літературу, філософію і психоаналіз. ХХ століття позначене
взаємозв’язком психоаналізу та літератури: основні поняття психоаналізу мали
літературне та міфологічне походження (едіпів комплекс, лібідо, метод вільних
асоціацій та ін.) [89]. Художня творчість з психоаналітичного погляду є
фантастичним задоволенням неусвідомлених бажань [206].
“Література виконує психотерапевтичну функцію, закладену в давній магії:
зображуючи потворне, жахливе, вона замовляє зло. Естетико-терапевтична функція
такої літератури пов’язана з її здатністю пом’якшувати Над-Я (моральну
“батьківську” інстанцію, за Фройдом), зображуючи аморальне. Жахливе, потворне у
мовній ігровій стихії: завдяки пластичності образів жахливе продуктивно
сублімується, психічна структура перестає бути застиглою, динамізується,
входить у процес творчої трансформації”, – зауважила Н.Зборовська [89, с.
283].
На думку Л.Левчук, “аналізуючи ставлення українських учених до психоаналізу,
передусім до фройдівської моделі, слід ураховувати той факт, що Україна мала
певні здобутки у так званих “пограничних” дослідженнях: етико-естетичних,
етико-психологічних, психолого-мистецтвознавчих” [108, с. 228]. До таких
здобутків дослідниця зарахувала праці М.Тулова “Про процес художньої
творчості”, І.Франка “Із секретів поетичної творчості”,
Д.Овсянико-Куликовського, теорію творчого процесу О.Потебні.
Спроби застосування психоаналізу до життя і творчості українських письменників
здійснені С.Балеєм (“З психології творчості Шевченка”, 1916), Я.Яремою
(“Маркіян Шашкевич як лірик-поет”, 1911; “Мойсей – поема Івана Франка”, 1914;
“Уява Шевченка”, 1914; “Дитячі переживання і творчість Шевченка. Зі становища
психоаналізи”, 1932), В.Підмогильним (“Іван Нечуй-Левицький. Спроба
психоаналізу творчості”, 1927), А.Халецьким (“Психоанализ личности и творчества
Шевченко”, 1926) [Див.108; 140; 143], І.Франком (“Осип-Юрій Федькович (кілька
слів по поводу 25-літнього ювілею його літературної діяльності)” [201];
“Молодий вік Осипа Федьковича” [200]).
Сучасні дослідники зазначали, що “українські психоаналітики початку ХХ
століття, начебто передбачаючи драматичність подальшого розвитку ідей
психоаналізу в Україні, дещо гарячково нашаровували напрацювання, бралися до
вивчення найрізноманітнішої проблематики, створювали гуртки та об’єднання.
Глибоких, справді авторських праць створено, на жаль, не було, але цей
специфічний досвід трансформації західноєвропейської концепції в контекст
української культури становить історичний інтерес і сьогодні” [108, с. 234].
“Завдяки психоаналізу в західному літературознавстві протягом ХХ ст.
поширювався модерний погляд на літературний твір як результат синтезу свідомих
та несвідомих психічних процесів. Критика класичного психоаналізу сприяла
нетрадиційному тлумаченню літератури загалом. Динамічний зсув психоаналітичних
концепцій до біологізму (матерії, тілесності) або духовності (слова, логосу)
зумовив унікальні зрушення в літературній інтерпретаційній методології <...>
Психоаналіз дав поштовх постмодерному повороту в культурі, виробленню сучасної
культурної та літературної “політики”. Правомірно Фройда вважають унікальним не
тому, що він створив власні оригінальні тексти, а й через те, що надихнув
створення різноманітних художніх та аналітичних текстів, закладаючи нескінченні
можливості сучасних дискурсів” [89, с. 9 – 10]. Суголосним із думкою
Н.Зборовської є твердження М.Зубрицької, яка зазначала, що “психоаналітична
теорія Фройда мала значний вплив на подальший розвиток і розширення
психоаналітичного дискурсу в літературній критиці ХХ ст.” [95, с. 108].
І.Григор’єв у статті “Психоаналіз як метод дослідження художньої літератури”
[32] стверджував, що за допомогою фройдівської теорії динамічного несвідомого
можна вирішити ряд питань, зокрема: прояснити механізми творчого процесу,
встановити зв’язки між митцем і його твором, між твором і дійсністю; сформувати
цілісний погляд на сукупність творів письменника як на єдність. Проте,
дослідник також застерігав від вульгаризаторського підходу критиків літератури,
оскільки навів низку прикладів, де занадто перебільшена інтерпретація фактів
художньої дійсності через теорію сексуальності З.Фройда.
Аналітична психологія К.Юнга заклала нові можливості літературознавчого
тлумачення текстів через визнання психічного несвідомого як універсальної
енергетичної реальності. У дослідженні “Психологія та поезія” [243] К.Юнг
наголошував на зв’язках психології та літературознавства. “Душа ж бо є матір’ю
та вмістищем як усіх наук, так і кожного твору мистецтва. Відповідно до цього
наука, що вивчає душу, повинна бути спроможна показати і пояснити психологічну
структуру твору мистецтва, з одного боку, та психологічні засновки творчої
людини, мистця, з іншого. Обидва завдання докорінно різні. У першому йдеться
про “зумисне” створений п