Вы здесь

Референдуми в перехідних демократіях (на прикладі України, Білорусі та Росії)

Автор: 
Хаврук Ігор Анатолійович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U003653
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
Роль референдумів в процесі розпаду тоталітарної системи СРСР
2.1. Референдум в радянській політичній системі
Згідно визначення К. Маркса та Ф. Енгельса, соціалізм – свідомо регульоване,
тобто планове, безтоварне та самоуправлінське суспільство, що базується на
суспільній власності на засоби виробництва [182, с. 357]. Для Леніна
самоуправління виступає фундаментальною властивістю соціалізму [181, с. 88].
Дані позиції відображають підхід творців марксизму-ленінізму до держави. Якщо
анархісти трактували державу як абсолютне зло, то соціалісти – як зло відносне,
яке слід використати для побудови комуністичного суспільства, в якому держава
як така буде відсутня: держава робітників, по мірі ліквідації системи класового
гніту буде позбавлена політичної спрямованості своїх функцій. Політичне
управління суспільством (держава), згідно Маркса, потрібне лише для руйнування
старого суспільного устрою [182, с. 360]. Аналогічно оцінював майбутнє держави
і Ленін, але на відміну від Маркса, йому довелось реалізовувати теоретичні
напрацювання на практиці, в ході чого теорія зазнавала певних змін (зауважимо,
що побудова бездержавного суспільства в окремо взятій країні як з точки зору
соціалізму, так і анархізму практично неможлива з огляду на державну
організацію сусідніх суспільств).
У дореволюційний період Ленін розумів державу як організацію, необхідну для
ліквідації класового поділу, після чого її функції перейдуть до трудового
народу [182, с. 360], в чому, власне і полягає класична ідея самоуправління.
Представницькі органи повинні звестися до мінімуму і кардинально змінити свій
характер – "всі будуть управляти по черзі і швидко призвичаяться до того, щоб
ніхто не управляв" [182, с.361]. Тобто пріоритет надавався участі через
безпосередню демократію, а представницька мала поступово втрачати своє значення
та характерні риси.
Прoтe революційна практика потребувала держави не тільки як засобу руйнування
старого суспільства, а й побудови нового. У зв’язку з цим змінюється й уявлення
про державу – від самоуправління до збільшення ролі державних, апаратних
засобів. Сталін, по-суті, утворює власну модель соціалізму, згідно якої держава
не тільки не збиралась відмирати, а й значно посилювалась. Така модель
"державного" соціалізму, що передбачала адміністративно-командні методи в
поєднанні з державним терором, тотальну централізацію управління всіма без
винятку сферами суспільного життя, усунення мас від управління та формалізацію
інститутів демократії, відмову від ідеї самоуправління, зрощення партійного та
державного апаратів, контроль виконавчих органів над виборними фактично
протрималась до перебудови, незважаючи на послаблення, які виявлялись у
підвищенні участі радянських громадян у політиці, що мали місце у хрущовський
період і продовжувались надалі [356, с. 80].
Авторитарний режим управління сприяв формуванню установки на делегування,
передачу громадянами власних прав на участь в управлінні державою
партійно-адміністративному керівництву, що, в свою чергу, сприяло розвитку
конформізму, "згідницько-пристосуванській" лінії поведінки стосовно політичної
системи [241, с. 22-23]. Bсе це полегшувало партійно-державному апарату
виконання ролі керівної та спрямовуючої сили радянського суспільства. Звичайно,
за цим стояли "численні прохання трудящих", що виявлялись шляхом формальних
демократичних процедур, метою яких було створення враження залучення громадян
до вирішення державних справ. Звідси, участь у комуністичній системі "швидше
спрямовувалась на виконання вже визначеного політичного курсу, ніж на реальний
вплив на прийняття рішень" [437, с. 21-22], водночас тримаючи під контролем
можливість розходження в поглядах з офіційною позицією [438, с. 16-18]. Окремі
дослідники, зокрема, З. Бжезинський та С. Хантінгтон, наголошували саме на
здійснення радянським режимом контролю над громадянами через надання їм
можливості "формальної" політичної участі [356, с. 81].
З позицій визначення структури участі, дослідники виділяють її ядро, яке
складали члени партії та комсомолу. Цього було достатньо для конструювання
політичної участі шляхом залучення в потрібні моменти великої маси громадян,
активна діяльність якої була бажаною, але не конче необхідною і виявлялась
достатньою на рівні мінімальних норм [437, с. 308]. Наявність ядра дозволяла
направити участь мас у потрібне системі русло.
Здійснення політичної участі ґрунтувалось на ідеї самоуправління, а кожен новий
курс у проведенні "генеральної лінії" апелював до її реалізації саме на основі
ленінського розуміння. Радянська наукова думка розглядала політичну участь у
системі політичної демократії переважно у двох напрямах: як політичну
активність особистості та як участь громадян в управлінні [203, с. 19-20].
Самоуправління розглядалось як одна з форм управління в соціалістичному
суспільстві.
Трактування самоуправління в суспільних науках не було чітко визначеним.
Самоуправління або обмежувалось рамками окремих соціальних спільнот –
виробничих, територіальних, суспільних організацій, або протиставлялось
державному управлінню [217, с. 56], або ж розглядалось як одна з характерних
особливостей функціонування комуністичного суспільства [181, с. 42]. Тим не
менше, в основу принципів соціалістичного управління була покладена теоретична
пріоритетність прямої демократії [181, с. 43].
Незважаючи на те, що самоуправління ґрунтувалося на прямій демократії та
виступало основотворчим принципом соціалістичної політичної системи, основною
формою виявлення і юридичного оформлення волі народу в радянській державі бyлa
представницька демократія.
Соціа