Вы здесь

Геополітичне позиціонування України в процесах євроінтеграції

Автор: 
Панченко Жанна Олегівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U003732
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
стратегічнЕ партнерствО та європейська інтеграція україни в інформаційних
координатах геополітики
2.1. Стратегічне партнерство як проблема геополітичного самовизначення України
Серйозний аналіз відносин стратегічного партнерства має на увазі їх
конкретизацію в просторі й часі, у системі протиріч та протилежностей, без
штучного спрощення реальних ситуацій, беручи до уваги, що реальні міждержавні
відносини можуть характеризуватися “взаємозалежністю”, “партнерством через
боротьбу”, “толерантним партнерством (через терплячість)” та “компліментарним
партнерством” [77, с.25-27].
З середини 90-х рр. найважливіших партнерів в Україні почали називати
“стратегічними партнерами”. Термін набув настільки широкого використання в
міждержавних відносинах, що в результаті, коли в 2000 року Український центр
економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова вирішив
з’ясувати, скільки існує стратегічних партнерів України, то таких виявилося
дев’ятнадцять [78].
Зазначимо, що чітких критеріїв “стратегічності” відносин на державному рівні не
вироблено. Якщо ж вести підрахунки виключно за документами, а не за усними,
часто емоційно забарвленими, висловлюваннями високопосадових осіб, то
“стратегічними” названо відносини України із шістьма країнами: зі Сполученими
Штатами та Польщею — у спільних заявах президентів, із Росією, Узбекистаном і
Азербайджаном — у двосторонніх рамкових політичних договорах, із Болгарією — у
спільній декларації президентів [78]. Ще сім держав, з якими Україна має
спільний кордон — Білорусь, Грузія, Молдова, Румунія, Словаччина, Угорщина й
Туреччина, — називаються стратегічними партнерами нашої країни відповідно до
прийнятих у 1993 р. “Основних напрямів зовнішньої політики України” [79].
Навіть у період активного впровадження поняття “стратегічних партнерів”
експерти, дипломати та багато українських політиків дуже скептично
відгукувалися про нього й говорили в цьому зв’язку про “інфляцію слів” і
“девальвацію поняття” [78].
Орієнтація геополітичної стратегії України на стратегічне партнерство з
невиправдано великою кількістю держав із найрізноманітнішими
зовнішньополітичними орієнтаціями (іноді навіть діаметрально протилежними)
призводить, вочевидь, до геополітичної невизначеності та “багатовекторності” в
її зовнішній політиці, оскільки апріорі очевидно, що будувати стратегічне
партнерство з ними усіма на однакових засадах неможливо.
На сучасному етапі, коли змінилася політична ситуація як у самій Україні, так у
Європі й у світі, відбувається переоцінка відносин України з багатьма
державами. Сьогодні вже неможливо назвати (навіть номінально) стратегічним
партнером, наприклад, Узбекистан, який вийшов із ГУУАМ, і відносини з яким
після помаранчевої революції погіршилися в значній мірі [78].
Як відомо, офіційного списку стратегічних партнерів України на сьогодні не
існує [78]. Авторитетні аналітики із профільних відомств узагалі рекомендують
не зловживати даним терміном і воліють говорити про “стратегічні відносини, які
кардинально змінюють умови існування України в цілому” [78]. До таких вони
зараховують відносини зі Сполученими Штатами, Росією та Польщею.
Оскільки, на тверде переконання значної кількості українських експертів,
стратегічним партнером України є лише одна держава — Польща, із котрою
склалися, справді, рівноправні відносини, спостерігається спільність поглядів
із багатьох зовнішньо- та внутрішньополітичних питань і відчувається готовність
шукати компроміс та враховувати інтереси одне одного [78].
Щодо відносин України зі Сполученими Штатами, то існують елементи стратегічного
партнерства, проте Україні необхідно ще виконати величезну роботу як у
внутрішньому середовищі, так і на зовнішній арені в контексті геополітичного
позиціонування, аби не лише Україна вважала США своїм стратегічним партнером, а
й сама стала таким для могутнього геополітичного гравця світової арени.
Стосовно ж Росії, то, як і впродовж усіх попередніх років, Україна залишається
в стратегічній залежності від РФ при відсутності реального рівноправного
партнерства.
Зокрема, не зовсім зрозуміло на даному етапі, як погодити українсько-польське
стратегічне партнерство з українсько-російським, особливо, враховуючи, що
Польща разом зі своїми партнерами по Вишеградській четвірці (Чехією,
Словаччиною та Угорщиною) входить до НАТО і є активною прибічницею просування
цього військово-політичного союзу на Схід, тоді як офіційна Росія категорично
не сприймає подібне розширення Альянсу й дуже болісно відреагувала на
приєднання до нього країн Балтії.
Впродовж тривалого часу зовнішня політика незалежної України була
“багатовекторною”, а погляди політичної еліти були поділені між двома напрямами
– європейським та євразійським. Багатовекторність у зовнішній політиці
спричинена, у першу чергу, геостратегічним становищем України. Саме тому,
незважаючи на визначений після помаранчевої революції стратегічний курс на
євроінтеграцію, певна “багатовекторність” зовнішньої політики України
залишається і вочевидь залишиться незмінною у найближчому майбутньому [80].
Президентська кампанія 2004 року фактично підтвердила існування двох головних
геополітичних орієнтацій України – європейський шлях або інтеграція в рамках
ЄЕП. Проте існує й третій шлях, від якого Україна офіційно відмовилася, –
залишатися та втримувати баланс між двома могутніми інтеграційними структурами,
спрямувавши всі зусилля на збереження існуючого статус-кво.
Попри чисельні державні заяви України про намір покінчити з “багатовекторністю”
у зовнішній політиці й активно