Вы здесь

Художня фантастика як метажанр (на матеріалі української літератури ХІХ-ХХ ст.).

Автор: 
Стужук Олеся Іванівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U003905
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ГЕНЕЗА ФАНТАСТИЧНОГО (ФАНТАСТИКА-ПРИЙОМ)
Після виходу в світ монографії Ц.Тодорова «Уводини до фантастичної літератури»
посилилися дискусії про призначення фантастичного в жанрах художньої
фантастики, а також у різних типах нефантастичних текстів: вагання чи
деформація (жанру, художнього світу). Радянське літературознавство схилялося до
думки, що фантастичне як незвичайне, надзвичайне переважно деформує жанри, в
яких побутує, не беручи до уваги жанри, де фантастичне в різних іпостасях є
обов’язковим складником: фольклорна казка, байка, балада, поема тощо.
2.1. Фантастичне у фольклорних жанрах, літературних напрямах та метажанрах
Первісним джерелом утворення фантастичного образу стала міфологія, незважаючи
на те, що міф потребує абсолютної довіри до оповіді чи навіть, за О.Ф.Лосєвим,
«міф (для міфологічної свідомості, звичайно) – найвища за своєю конкретністю,
максимально інтенсивна та найбільшою мірою напружена реальність [98, с. 9]»,
тобто саме з цією реальністю співвідноситься все інше: явища, події тощо. Для
первісних суспільств характерні два міфологічні кола сприйняття: езотеричне
(для втаємничених у якісь обряди, ритуали, знання) й екзотеричне (для
невтаємничених, його переважно складали жінки, діти й підлітки). До
екзотеричного міфологічного кола також належать «міфи, які вигадуються
спеціально для «невтаємничених», щоб відлякувати їх від здійснюваних таємних
священних церемоній [106, с. 236]», тому оповідач свідомо застосовує вигадку,
зберігаючи зовнішню правдоподібність – оповідну форму й, здогадно, манеру
оповіді, натомість форма, як правило, виповнюється усілякими жахіттями –
наприклад духами-вбивцями в ініціаційних міфах аборигенів Австралії. Таким
чином, вимисел порушує синкретизм міфу – втрачається дія, яка супроводжує
оповідь, адже новотвір розраховано саме на розповідь, до того ж, навмисно
брехливу.
Надалі традиція довіри до міфічної оповіді стала світоглядним підґрунтям для
мотивування казкових чудес.
Архаїчна казка, вважають дослідники (Є.Мелетинський, В.Пропп, С.Неклюдов),
майже не відрізняється від міфу: «Архаїчні казки виявляють чіткий сюжетний
зв’язок з первісними міфами, ритуалами, звичаями племені [106, с. 441]», самі
носії традиції відрізняють їх за суто умовними ознаками – різними формами
оповіді (сакральна – несакральна). Проте, на думку Є.Мелетинського, руйнування
міфологічного синкретизму і є базовою передумовою перетворення міфа на казку. І
якщо екзотеричні міфи, що виникли за тим самим принципом, мали функцію
залякування, то казка перебирає функцію розважання. Так само різниться їхній
зміст: в екзотеричному міфі сакральна частина зумисно перебріхується, а при
створенні казки вдаються до більшого: «З міфів вилучається особливо священна
частина, посилюється увага до сімейних стосунків героїв, їхніх сварок і бійок
тощо [106, с. 441]». Саме в казці з’являється невизначеність місця [176], у
якому відбуваються казкові події: «Був де не був великий багач [160, с. 259]»;
«В одному селі жили чоловік і жінка [160, с. 111]»; а також – невизначеність
часу: «Зроду-віку собака був вірний своєму хазяїнові, чесно йому служив [136,
с. 235]», «Жили собі чоловік з бабою, і був у них син Іван, та й той дурний
[160, с. 64]». Також у казці відбувається звуження значення (порівняно з міфом)
дій придбання (води, вогню тощо) – якщо у міфі ці дії мають «колективне й
космічне значення, визначаючи космогонічний процес (походження світла, вогню,
прісної води тощо), то в казці об’єкти, що здобуваються, і цілі, які
досягаються, складають індивідуальний добробут героя, здобутки якого мають
сімейно-родовий, соціальний характер [106, с. 442]».
Варто згадати ще одну властивість казки – деміфологізація героя: десакралізація
тотемних постатей призвела до появи казок про тварин; ініціаційних персонажів –
до того, що герой казки не має магічних властивостей, для звершень він потребує
помічників, крім того, головним героєм стає, як правило, соціально знедолена
особа – сирота, пасербниця, пасинок, «дурник» тощо, а високе походження героя
так само соціально маркується: «царевич», «королевич».
Чудесне в казці має особливий статус, воно підтримується зовнішніми і
внутрішніми чинниками.
На перший погляд, казкові чудеса немотивовані, але насправді у народній казці
присутня чітка система причин і наслідків, яка й призводить до мотивування
чудес – чарівні, фантастичні, чудесні слова, предмети, особи чи дії мають
визначені спеціалізації (згадувані нами вище). А невизначеність і віддаленість
часу або місця дії створює відчуття, що «там» (у тридев’ятому царстві, в одному
царстві, в одному государстві, за часів царя Гороха, тоді, як був собі цар)
можливе все.
Насправді «чудесне» – більш давнє поняття, бо належить міфологічній свідомості:
найдавніші східні міфологічні системи, а також грецька та римська, сприймали
чудесне як закорінений елемент реальності.
Наразі людство має дві паралельні форми чудесного – як реальності (за певних
причин чи обставин – просто воно не вкладається в межі наших сьогоднішніх
уявлень) і як нездійсненної мрії: правда-неправда, може-не-може, віра-невіра.
Тобто традиція довіри до міфічної оповіді стала світоглядним підґрунтям для
мотивування казкових чудес, оскільки в казці, фольклорній казці (скористаємося
термінологією Г.Велза [157, с. 414]), поєднано два принципи втілення фантазії –
художня ілюзія й доказова аргументація. І якщо художня ілюзія підтримується
настановою на вимисел, то доказова аргументація – світоглядною основою, адже,
як слушно зауважив С.Лем, «змістову повноту світ казки набуває лише завдяки
зіставленню його з реальністю, де все набагато сумніше. Втрат